Коли я тільки починала працювати в журналістиці, мені здавалося, що головне – це навчитися ставити правильні запитання. Запитань у моєму блокноті (тоді, на початку дев’яностих, замість ноутів і мобілок користувалися саме ними, а згодом в редакції районки мені видали чималенький диктофон) було стільки, що я не встигала їх озвучувати співрозмовнику. Тому відповіді отримувала короткі, інколи обірвані мною ж на півслові. Згодом зрозуміла, що запитання важливі, але ще важливіше вміти слухати відповіді.
Чому так? Бо підготуватися до розмови – нормально, навіть коли потім плани “руйнуються”. Бо хоч ти вже й вималювала у своїй голові майбутній матеріал, але раптом спритний раптом співрозмовник починає говорити зовсім не про те, що очікувалося від нього почути. Він відкривається з першого ж питання і веде розмову в інший, неочікуваний, але значно цікавіший бік. Саме в такі моменти й з’являлися в моїй практиці найкращі історії, наподжувалися цілі серії інтерв’ю. Колеги погдяться, що люди часто відкривають найважливіше не тоді, коли відповідають на запитання, а між відповідями.
Якось писала матеріал про одну громадську ініціативу. Тема здавалася зрозумілою й буденною: організація, що займалася психологічною підтримкою жінок, не була новаторською в цій сфері й ще тільки починала свою діяльність. Родзинкою виявився смачний обід, ні, не спеціально для мене, а просто збіглося так, що під час мого візиту проводився якийсь ретрит і саме настав час їжі, до якої мене теж запросили.
Коли всі поїли й розійшлися знову хто куди, підійшла до молодої жінки, яка куховарила, і запитала, чи вона професійна кухарка. У відповідь почула: «Та ні. Просто свого часу любила готувати для чоловіка, від важкої руки якого якого згодом ледве втекла. Дівчата допомогли мені відновитися після всього і повірити в себе. Тому, коли є час, приїжджаю сюди й балую їх смаколиками».
Ось ці кілька фраз стали ключем до історії, на яку я ще кілька годин тому зовсім не розраховувала. Вони пояснили значно більше про те, навіщо існують такі організації і для кого вони справді важливі. Спочатку вийшов матеріал про необхідність подібних проєктів, а згодом у одній з моїх книжок з’явилася новела, народжена з цієї історії.
Якщо говорити про сьогодення, то ми живемо в час, коли всі поспішають висловитися. Соціальні мережі привчили нас швидко реагувати, коментувати, оцінювати. Але справжня журналістика, на мою думку, починається там, де з’являється щира цікавість до іншої людини. Іноді одна почута історія може змінити наше уявлення про світ або допомогти комусь відчути, що його голос справді важливий. Тому я переконана, що хороший журналіст – насамперед уважний слухач. Бо найцінніші слова ми не вигадуємо, а чуємо.
Запитаєте, а навіщо ж тоді взагалі готуватися до інтерв’ю, якщо треба просто слухати? Слухати не означає мовчати. Це означає бути уважним, помічати деталі, не поспішати з висновками і не перебивати людину лише тому, що хочеться поставити наступне запитання, яке ти вже давно підготувала.
А готуватися до розмови потрібно завжди. Варто максимально знати про людину, з якою говоритимеш. Якщо повернутися знову до моїх “збитих колінок”, то одного разу прийшла на інтерв’ю впевнена, зухвала, ще дуже молод,а і наприкінці розмови вирішила запитати співрозмовницю, як вона встигає при своїй зайнятості давати раду побуту й дітям. Чомусь тоді була переконана, що в усіх успішних жінок мають бути родина, діти. А вона у відповідь розплакалася. Уже на роботі мені пояснили причину тих сліз. Сильна, розумна, неймовірно красива жінка багато років намагалася завагітніти, але через певні причини це так і не вдалося.
