Коли я тільки починала працювати в журналістиці, мені здавалося, що головне – навчитися ставити правильні запитання. На початку 90-х, замість смартфонів чи ноутбуків, усі користувалися звичайними блокнотами. Запитань у моєму нотатнику було стільки, що я просто не встигала їх озвучувати. Відповіді отримувала короткі, бо часто перебивала співрозмовника на півслові з метою встигнути все. І лише згодом зрозуміла, що підготовка та запитання важливі, але ще важливіше – вміти слухати.
Ти можеш ідеально вималювати в голові майбутній матеріал, але під час розмови плани інколи руйнуються. Співрозмовник раптом відкривається з першої хвилини й веде розмову в зовсім інший, але значно цікавіший бік. Саме в такі моменти народжуються найкращі історії. Найважливіше люди часто кажуть не під час відповідей, а між ними.
Якось я готувала матеріал про ГО, що надавала психологічну підтримку жінкам. Тема здавалася буденною. Організація була новаторською й тільки починала працювати. Під час мого візиту в них якраз проходив ретрит. Мене запросили до столу. Коли всі пообідали, підійшла до молодої жінки, яка готувала, і запитала, чи вона професійна кухарка.
– Та ні, – усміхнулася співрозмовниця. – Просто колись дуже любила готувати для чоловіка, від важкої руки якого згодом ледве втекла. Дівчата допомогли мені відновитися після всього й повірити в себе. Тому тепер приїжджаю сюди й балую їх смаколиками.
Ці кілька фраз стали ключем до історії, на яку я зовсім не розраховувала. Вони пояснили про місію організації більше, ніж будь-які офіційні звіти. Звісно ж, ця розмова перетворилася не лише на статтю, а й на новелу в моїй книжці.
Ми живемо в час, коли всі поспішають висловитися. Соціальні мережі привчили нас миттєво реагувати, коментувати та оцінювати. Але якісна журналістика починається там, де з’являється щира цікавість до людини. Хороший журналіст – насамперед уважний слухач. Бо найцінніші сенси ми не вигадуємо, а чуємо. Хоча слухати – не означає мовчати. Це означає бути присутнім у моменті, помічати деталі й не поспішати з наступним запитанням. Готуватися до інтерв’ю потрібно завжди, щоб володіти контекстом, але ніколи не варто робити передчасних висновків.
На своїх «збитих колінах» я це теж вивчила. Якось, будучи, знову ж таки, дуже молодою та впевненою в собі, запитала одну успішну героїню, як їй вдається поєднувати кар’єру, побут і виховання дітей. Була тоді переконана, що родина й діти – це обов’язковий маркер реалізованості. У відповідь вона розплакалася. Вже в редакції мені пояснили, що ця сильна й красива жінка багато років безрезультатно намагалася завагітніти.
Того дня я засвоїла ще один жорсткий урок: ніколи не робити припущень про чуже життя. Ми не знаємо, який біль носить у собі людина. Іноді одне необережне запитання відкриває не тему – воно зачіпає стару рану. Саме тому журналістові потрібні не лише влучні запитання, а й емпатія та повага. Найдрібніші деталі й найкращі тексти народжуються тоді, коли ми по-справжньому вміємо слухати.
