Трагедія українців — у безпам’ятстві.
Ми не знаємо (і не прагнемо знати) свою історію. Ми не знаємо (і не прагнемо знати) свою мову. Ми не знаємо (і не прагнемо знати) свою культуру. Ми не знаємо (і не прагнемо знати) своїх героїв, митців, науковців, винахідників, майстрів на усі руки, трударів. Ми хапаємося за поверхневе і не копаємо глибоко. Ми нарікаємо на світ, на владу, на обставини, на сусідів, на усе й усіх, окрім себе. Ми скаржимося навіть на тих, хто дозволив собі жити, творити і вмерти на чужині, бо тут, на своїй землі, про нього б ніколи не сказали «геній», «талант», «брила», «легенда» і не дали б зробити й частину зробленого на чужині. І це не від заборон чи цензури. Це від зневаги до самих себе, від відсутності здорового гонору і від безпам’ятства.
Лише шалені залишаються тут, вдома, і намагаються вижити, працюючи не на себе, а на українську ідею. І можете заперечувати, але… коли «Територію А» і мене витіснили з ефірів — я теж могла опустити руки. І якби я не поїздила світами і не послухала, що люди і фахівці, які не знають мого імені, говорять про моє мистецтво — я б давно зникла, зневірившись…
Бо навіть лайків українцям шкода… Ні співчуття, ні гордості. Суцільне какаяразніца і безпам’ятство.
Так шкода, що українські таланти блукають світами й повертаються і стають помітними лише мертвими у некрологах…
На фото: Кам’яна могила. Пам’ятка світового значення, про яку більшість українців ніколи не чула… як завжди
