Сьогодні українська вища школа опинилася перед тихою, але надзвичайно небезпечною загрозою. З університетських кафедр ідуть досвідчені фахівці – люди з десятиліттями клінічного, наукового та педагогічного досвіду. І йдуть вони не через брак любові до справи, а через систему, яка поступово робить нормальну професійну працю майже неможливою.
Про бюрократичний тиск, штучні нормативи, рейтинг замість реального навчання та загрозу втрати медичних наукових шкіл – в розмові з доценткою кафедри респіраторної медицини та фтизіопульмонології Національного університету охорони здоров’я України імені П.Л. Шупика, кандидатною медичних наук, лікаркою-педіатром та дитячим кардіоревматологом Наталією Гріцовою.
– Наталіє Анатоліївно, в одному зі своїх дописів на ФБ ви зазначили, що дедалі частіше бачите на кафедрах виснажених професіоналів. Що найбільше знецінює вашу працю?
– Відчуття, що головним результатом роботи стає не той лікар чи інтерн, якого ти навчив бачити за протоколом живого пацієнта, а те, наскільки правильно ти документально довів, що навчав. Викладач медичного університету – це людина, яка має одночасно проводити заняття, лікувати хворих, вести дослідження, публікуватися у міжнародних виданнях і при цьому відписувати на нескінченний потік листів з позначкою «терміново». Звіти, таблиці, показники, моніторинги… У якийсь момент бюрократія починає витісняти саму суть справи.
– Ви навели дуже наочний приклад із 90-годинним циклом: якщо у групі замість 18 слухачів виявляється 12, зараховують лише частину фактично відпрацьованого часу. Як це виглядає на практиці?
– Це абсолютний нонсенс. Фахівець готував методичне забезпечення, проводив заняття, перевіряв роботи, консультував пацієнтів разом зі слухачами, ніс повну професійну відповідальність. Хіба він менше працював? Хіба пара тривала менше? Складається враження, що система орієнтується виключно на математичні формули, забуваючи про зміст навчального процесу. І це ставить перед абсурдним вибором – або давати неповноцінні знання, або працювати задарма на залишках ентузіазму.
– Наукова діяльність завжди була невід’ємним складником університетського життя. Але чи не перетворилася гонитва за міжнародними публікаціями на формальність?
– Дослідження справді необхідні – без них заклад вищої освіти перетворюється на звичайний технікум. Але серйозна наука потребує ресурсів: часу, обладнання, фінансування, команд і можливості спокійно думати. Коли ж вимагають високих показників у Scopus чи Web of Science, одночасно скорочуючи ставки, збільшуючи навантаження та додаючи адміністративної рутини, це призводить лише до імітації. Неможливо вимагати від людини всього й одразу, постійно забираючи в неї необхідні умови.
– До чого призведе подальше скорочення штатів та «оптимізація» кафедр?
– Можна скоротити ще одну ставку, підвищити норматив чи додати ще десять пунктів до рейтингу. Але жодним адміністративним наказом чи Excel-таблицею неможливо створити професора, доцента чи досвідченого клініциста. На це йдуть десятиліття. Втрата викладача в медицині – це не просто мінус одна кадрова одиниця. Це втрата клінічної школи, наставництва, професійної пам’яті. Якщо досвідчені фахівці підуть або перетворяться на байдужий колектив, який просто заповнює папери ради галочки, ми отримаємо бездоганні звіти й ідеальні показники… але готувати нове покоління лікарів буде нікому.
– Яке запитання має поставити собі керівництво системи замість звичного «як ще скоротити витрати»?
– Головне запитання сьогодні має звучати так: «Що потрібно зробити, щоб професіонал хотів і міг залишитися?» Необхідно негайно спростити документообіг, звільнивши викладачів від безглуздої паперової звітності, переглянути прив’язані до кількості слухачів нормативи й оцінювати реальний обсяг педагогічної та клінічної роботи, а також повернути повагу й захищеність людям, які тримають на собі українську медичну школу. Якщо не почати берегти кадрові ресурси зараз, завтра буде занадто пізно.
