Ярослав Бабійчук народився 24 серпня 1987 року. До повномасштабного вторгнення працював реабілітологом у Києві, допомагав людям відновлюватися після травм і повертатися до повноцінного життя. З перших днів великої війни добровільно став до лав Збройних Сил України.
Молодший сержант Бабійчук служив санітарним інструктором медичного пункту 3-го механізованого батальйону військової частини А0222. Його бойовий шлях пролягав через найгарячіші ділянки фронту на Донеччині. Його місцем роботи стала передова. Під ворожим вогнем він надавав допомогу тим, хто дістав поранення, виносив їх із поля бою та організовував евакуацію. За час служби здійснив понад тисячу таких евакуацій.
Своїм досвідом бойовий медик ділився і з побратимами, навчаючи їх тактичної медицини. За його ініціативи під час контрнаступу в батальйоні створили стабілізаційний пункт. Він також проводив заняття з тактичної медицини для військовослужбовців свого та суміжних підрозділів, передаючи досвід, який на полі бою міг стати вирішальним.
19 квітня 2024 року поблизу Урожайного Волноваського району Донецької області російські війська накрили українські позиції вогнем. Ярослав знову вирушив на передову, щоб забрати поранених. Під час чергового виходу позиції зазнали удару протитанкового ракетного комплексу. Молодший сержант Бабійчук загинув. До останньої миті він залишався там, де був потрібен найбільше – поруч із тими, хто потребував допомоги.
За службу Ярослав був нагороджений почесним нагрудним знаком «За збережене життя» та іншими відзнаками. Його ім’ям названо вулицю в селі Лісовичі Вишгородського району Київської області. Також йому посмертно присвоєно звання «Почесний громадянин Димерської селищної територіальної громади».
Для родини він був люблячим сином, чоловіком і батьком. Для побратимів – надійним товаришем і фахівцем, якому довіряли найцінніше.
Понад тисяча евакуацій, створений стабілізаційний пункт, навчання з тактичної медицини, сотні врятованих людей і… останній вихід, із якого Ярослав уже не повернувся.
До війни він допомагав людям відновлюватися. На війні робив усе, щоб вони залишалися живими. А коли врятувати вже не вдавалося, Ярослав повертався з поля бою не лише з пораненими, а й із загиблими побратимами, щоб їхні родини могли дочекатися своїх рідних і попрощатися з ними.
Вічна шана і пам’ять Захиснику України!
