Мені здається, що ми назавжди втратили Крим…
Нещодавно до нас приїзджав далекий родич, який живе в звичайнісінькому кримському селі.
– Як Ви там живете?
– Та все у нас добре. Нічого не змінилось. Принаймні гірше не стало, – розповів родич.
Як жили по-простому, так і живуть. Не “ватники”, не “путіністи”, просто звичайні люди, яким немає куди їхати і які залишились жити в російському Криму. Для них головне – заробити на кусень хліба…
– Ти купила квартиру за свої кошти?
– Так.
– Що, ніхто-ніхто тобі не допоміг?
– Ніхто.
Нещодавно познайомилась з однією дівчиною. І, відверто кажучи, її історія змусила задуматись над тим, наскільки я лінива)))
Справді, нити про малі зарплати та складну економічну ситуацію в країні значно легше, аніж просто брати і працювати, наполегливо та цілеспрямовано.
Мамо, а чому в садочку лише я спілкуюсь українською?
– Що всі-всі дітки говорять російською?
– Так. Тільки я. І Аня трохи…
Знаєте, я не можу пояснити цей абсолютно дивовижний мовний феномен: чому коли серед україномовних діток з’являється кілька російськомовних, то всі переходять на російську? Чому вихователі спілкуються з дітками українською мовою, а хлопчики та дівчатка між собою російською?
Знаєте, мені дуже сумно, що за двадцять (!!) років мовна ситуація в Києві не змінилась: у дитсадках та школах діти здебільшого спілкуються між собою на російській мові. Коли я навчалась у школі, ситуація була така ж сама: українською у нашому класі спілкувалось лише кілька дітей.
Я маю лише два пояснення цьому мовному феномену.