Досить гнутися!

Дивлюся Право на владу. В студії зе-команда. Говорять про мову. Обговорюють статус російської мови, як регіональної. Ну звісно, про що їм ще говорити.

Виступає дипломат Яременко, теж член зе-команди і каже:
– Я проти теми надання статусу російській мові регіональної, – ну, нормально так каже, і тут продовжує, – але давайте не забувати, що ми йдемо в ЄС і там їхні правила, тож перед нами можуть поставити це питання.

Пане Яременко, знаю Вас як патріота, от припиніть ці прогинаси.

Про лихослів’я

Як можна заборонити те, чого немає?

В українській мові мату як такого не було й немає. Це вам будь-який притомний мовознавець переконливо доведе з використанням словників і без.

Прокльони є. Соромітні слова я. Лайливих також не бракує. Чимало іншого цікавого також набереться, але – не матюччя в його первісному вияві й значенні.

Тож дематюкація (чи дематюкізація?) – це не про мову. Это о языке.

Тобто це такий хитрий спосіб обмежити права російської в Україні? Ну, то нехай буде тоді.
Диявол – він же у деталях.

П’ють і вбивають…

Смерть маленького хлопчика, якого застрелили поліцейські, сколихнула суспільство.

Жоден з нас не може втримати своїх емоцій. Безневинний хлопчик, який грався на дитячому майданчику, став жертвою п’яних неадекватних поліцейських.

Акцент треба ставити не так на слово “поліцейські”, як на слово “п’яних”.

Подивіться підбірку регіональних новин і побачите, скільки вбивств скоєно у стані алкогольного сп’яніння. І навмисних, і необачних. Алкоголізм – трагедія українського народу.

Десять нотаток про новий-старий “Український правопис”

22 травня проект “Українського правопису” перестав бути проектом. На практиці це означає, що тепер ми мусимо за ним звіряти свій кожен мовний крок.

Тобто – час суперечок минув. Почався час дотримання правил. Вони можуть подобатися, можуть – не подобатися. Але вони обов’язкові до виконання. Хоча запитання до деяких правил є.

Щоденний біль…

Років дев’ять тому, коли ще працювала штатним журналістом одного профільного видання, отримала завдання напередодні чергового Дня Перемоги написати про жінку, свого часу знаного в столиці і за її межами фахівця з ветеринарії, ветерана війни і праці.

Приїхала я в її однокімнатну квартиру на Ірпінській, дорогою прихопивши десь булку-плетінку. Ледь достукалася до господині. Пам’ятаю, як радо вона мене зустріла, бо до неї приходив (за її словами) ще хтось, окрім працівника соцслужби, хіба напередодні 9 Травня і Дня ветеринарного працівника (привітати, вручити пайок, “зафільмувати”), якісь родичі навідувалися всього лише кілька разів на рік… Очі виїдав запах сечі, одяг на співрозмовниці давно забув, що таке прання…

Наш Крим?

Мені здається, що ми назавжди втратили Крим…

Нещодавно до нас приїзджав далекий родич, який живе в звичайнісінькому кримському селі.

– Як Ви там живете?

– Та все у нас добре. Нічого не змінилось. Принаймні гірше не стало, – розповів родич.

Як жили по-простому, так і живуть. Не “ватники”, не “путіністи”, просто звичайні люди, яким немає куди їхати і які залишились жити в російському Криму. Для них головне – заробити на кусень хліба…

Мовнокультурний світ кладовищ. Роздуми напередодні поминальних днів

Очевидно, ніхто не буде заперечувати, що кладовища, давні поховання, які розташовані на території України, – українські, тобто належать Україні, мають пряму до неї приналежність.

Говорити про кладовища в плані національних чи релігійних традицій – швидше всього це прерогатива науки і церкви. Хоча незаперечною загальною традицією є попри все наведення там порядку. І це в усьому світі так. Але в Україні цим навряд чи яке кладовище може похизуватися. І це теж традиція. Центральні алеї великих міських кладовищ ще підтримуються в належному стані, порядку якщо не родичами померлого, то працівниками відповідних служб. Але віддалені могили переважно занедбані. Працівників не вистачає, щоб навести лад на всій території. Це про міські кладовища. А що вже казати про сільські?! Позаростали вони не лише кущами, а й величезними деревами. До деяких могил дістатися або досить складно, або практично неможливо.

“Дай попити!”

Вже зрання мені потрібно було принести відро свіжої колодязної води. Бабуся особисто для мене тримала в господарстві маленьке п’ятилітрове відерце з алюмінію. Вода треба була, щоб кави попити і зробити пиріжки з картоплею. Прокинувся, одягнувся, взяв відерце і, непоспішаючи, пішов до криниці. Знаходилась вона далеко, десь кілометр-півтора від мого дому. Треба було вийти з провулку, звернути на головну вулицю Набережну  потім дворами, стежками…

Рибна юшка, як свято серед буднів

Через десятиліття вдивляюся в рідні подільські простори і бачу, як у степовій далині з’являється миготлива крапка, яка поступово перетворюється у яєчну пляму, за якою здіймається курява. Що воно таке? Машина? Так. Жовтогарячий “Москвич” на швидкості 50 км/год долає грунтові шляхи рідних ланів. Зупиняється обабіч поля, де жінки сапають буряки. Водій підходить до ланкової, щось говорить з нею, та махає рукою, скликаючи сапальниць. За кілька хвилин усі збираються біля машини. Водій відкриває багажник, ще один чоловік, який сидів на передньому пасажирському сидінні, допомагає витягнути бідон. З’являються ополоник, алюмінієві ложки і миски, нарізаний кирпичик. Нормачки всідаються на краю поля, черпають ложками із мисок уху, нахвалюючи приготовлене. Обід для них уже привозили, а тут на полудень ще й рибна юшка, як неочікуваний і приємний бонус.

Про книжки

1. Книжка – це ідеальний співрозмовник. Багато про що розкаже, але при тому не лізтиме у душу із зайвими запитаннями й повчаннями.

2. Книжка – це дороговказ. Не кожна книжка стає світлом в кінцю нашого персонального тунелю, але йти до нього значно легше, коли прочитав, що десь там є ті, хто з цього тунелю таки вийшов.

3. Книжка – це зброя. Можна відбиватися від супротивника прочитаними фактами. А можна – банально, книжкою – по голові. Якщо це тлумачний словник чи п’ятдесят томів Івана Яковича, то буде важка зброя.