“Вони такі, якими ми їх виховали”

Іван Андрусяк

Оце зараз виросло і проголосувало те покоління, яке в дитинстві не мало СВОЄЇ літератури. Усе, що в них було, – це чудові абетка і декілька казок від А-ба-ба-га-ла-ма-ги + Тореадори з Васюківки – єдине, що залишилося від радянського дитліту. І навіть ця дещиця була дале-е-еко не в усіх. А книжок ПРО НИХ і ДЛЯ НИХ ніхто не писав, а тим паче не видавав.

Натомість їм що далі, то все наполегливіше втовкмачували в голову, що українська класика “нудна”, що це все “про село”, що це “неможливо читати”, що це “травмує дитячу психіку”, що Шевченка “можливо сприймати”, лише домалювавши йому ріжки чи домалювавши мавпі вуса й шапку…Звісно, “десь” був так званий укрсучліт (абсолютно ідіотський термін, покликаний штучно протиставити сучасну літературу класичній, ігноруючи тяглість літпроцесу), – але він таки справді був “ДЕСЬ”, варився в соку щонайбільше двох-трьох чисяч “посвячених” читачів, тоді як переважна більшість навіть не підозрювала про його існування.

От ми зараз кажемо, і слушно, що якби ми приходили на Донбас зі своїми книжками, виставами, музикою тощо з 1991-го року принаймні так, як приходимо з 2014-го, то путін там не мав би такої сили і, можливо, й війни не було б. Але ж проблема в тому,що ми не лише на Донбас – ми не приходили НІКУДИ!

Це покоління росло “на телевізорові” однаковою мірою в Донецьку, Львові, Києві, Дніпрі, Кривому Розі, Полтаві – а про села нема чого й казати.

Тож годі тепер дивуватися тОму, що сталося. Це закономірний результат повної відсутності культурної політики і цілковитого суспільного нерозуміння значимості такої політики.

І годі обзивати їх ідіотами – ВОНИ ТАКІ, ЯКИМИ МИ ЇХ ВИХОВАЛИ.

Це наша поразка – всіх українців, які працюють у культурі.

Це наша провина – бо ми дозволили їм такими вирости, бо ми віддали ціле покоління “кварталу”, бо ми ігнорували їх, бо ми не сформували притомну культурну політику і не домоглися від влади, якою вже вона не була, її хоч якогось втілення. Тепер маємо з цими жити.

Але жити – не означає скласти лапки, сісти під березу і скиглити.

Жити – це спробувати виправити свої помилки, провали й поразки якщо не на цьому, то вже на наступних поколіннях.

За останні чотири роки ми багато чого встигли і багато чого навчилися. Нове покоління ВЖЕ далеко не таке запущене, як те.

До роботи, друзі! До роботи!

письменник, видавець

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *