Історія кожного письменника – не лише книжки, нагороди чи архівні розвідки. Це передусім шлях особистості, яка пропускає крізь власне серце біль, історію та реалії свого часу.
Євген Букет – відомий український краєзнавець, письменник, журналіст та публіцист. Його дослідження рідного краю, глибоке занурення в джерела Коліївщини та Київщини давним-давно переросли у вагомий творчий доробок, а робота в медіа під час повномасштабної війни відкрила нові грані: від дитячої літератури до документального фіксування трагічної сучасності.
Проте сьогодні перед автором постав новий, надскладний виклик – онкологічний діагноз і виснажлива боротьба за здоров’я. Як не втратити ґрунт під ногами, коли фізичні сили тануть? Що насправді визначає цінність письменника у часи випробувань і де шукати розраду, коли довкола лунають вибухи?
Про витоки творчості, справжній статус нагород, відсутність «військової романтики», реалії української гематології та незламне бажання жити й творити – у нашій розмові.
Про витоки та шлях
– Євгене, ти починав як краєзнавець – із любов’ю та деталізацією досліджував рідну Київщину, Грузьке, Коліївщину. Як із цього занурення в архівні джерела та історію окремих куточків виріс саме письменник і художній мислитель?
– Я твердо переконаний, що кожен з нас пізнає навколишній світ через призму свого родоводу та історію малої батьківщини. Не можна до кінця зрозуміти себе, не знаючи свого коріння і не відчуваючи силу тієї землі, з якої воно проросло. Тому краєзнавство для мене від початку було процесом пізнання себе, свого місця в світі, свого призначення. Поступово розплутуючи цей моток фактів, імен, подій, що повʼязані з моїм рідним краєм, я все більше надихався сюжетами, що виринали із архівних джерел. І писав. Дуже активно ділився здобутою інформацією.
Публіцистика, журналістика – це як спорт. Тут тренування – лише на користь. Чим більше пишеш – тим кращі навички. Поступово формується і авторський стиль, і тематика, і якісь художні образи, які хочеться розвивати. Формула «росту» письменника насправді дуже проста: в основі – вміння писати тексти, потім – віднайдення джерела натхнення, а далі – наполеглива праця. Все це, помножене на час, робить дива.
Про статус і визнання
– Ти є членом Спілки письменників, Спілки краєзнавців, лауреатом поважних премій. На твою думку, чи потрібні літератору нагороди та офіційні статуси сьогодні, щоб бути почутим? Що насправді робить автора відомим і потрібним своєму читачеві?
– У сучасній Україні спілки – це мов середньовічні цехи – такі собі «корпорації», що підтверджують професійний творчий рівень і статус їхніх членів. Тому якщо ти називаєшся краєзнавцем, журналістом чи письменником – маєш бути визнаним відповідною професійною спільнотою. Це важливо.
А от будь-яка відзнака в наш час – це всього лиш інформаційний привід, спосіб нагадати про себе. Коли раніше нагород було небагато, вручали кожну з них одному лауреату на рік, то й цінувалися вони значно більше. Зараз різних літературних відзнак і премій розвелося стільки, що, мабуть, ніхто в Україні не назве їхню точну кількість. А всіх лауреатів цих нагород не можуть назвати навіть їхні ініціатори, особливо, коли за один раз роздають грамоти і значки десятками… Взагалі кажучи, в багатьох випадках нагородження більше потрібні їх ініціаторам, ніж тим, кого нагороджують.
Тому на впізнаваність чи популярність автора сьогодні всі ці заохочення, на мою думку, не впливають ніяк. Якщо ти видав книжку, щоб отримати якусь нагороду і роздати наклад учасникам презентації – це точно не говорить про твою популярність.
Єдиний критерій популярності – кількість реалізованих примірників. Тобто, якщо твої книги продаються – тоді ти справді є відомим і потрібним своєму читачеві. Якщо ні – то можеш зібрати хоч половину українських літературних премій, а популярним автором це тебе не зробить.
До речі, цікаве спостереження: ті мої книжки, що розійшлися кількатисячними накладами і саме завдяки яким мене зараз знає моя читацька аудиторія, не отримали жодної нагороди…
Про вплив війни
– Повномасштабна війна перекроїла життя кожного з нас. Працюючи в АрміяInform, ти створив вагомі публіцистичні праці про історичне протистояння з росією та книжку для дітей про наше військо. Що війна остаточно змінила у твоєму письменницькому сприйнятті? Чого більше не хочеться писати, а про що, навпаки, неможливо мовчати?
– Не хочеться писати про війну… За 5 років у АрміяInform я написав про неї стільки, що вистачить до кінця життя. Так, завдяки цій війні вдалося змінити своє уявлення про багато історичних подій, зрозуміти їх, повʼязати між собою. Але водночас повномасштабка вбила в мені всі залишки «військової романтики», бо я побачив, що війна насправді це не героїчний епос, а біль, бруд, каліцтва, сморід, кров…
Але саме під час війни я відкрив у собі дитячого письменника (вже надруковані дві мої дитячі книжки, одна підготовлена до друку, ще одна – на опрацюванні в редактора). На основі матеріалів АрміяInform я підготував також дві збірки своєї історичної публіцистики. Можливо, якесь видавництво їх з часом надрукує. А ще я пишу власний «Щоденник війни». Думаю, мої спостереження і емоції колись комусь будуть цікаві. Його я не знаю, чи друкуватиму. Скоріш за все, просто віддам на зберігання в свій особовий фонд у Державному архіві Київської області…
Про момент дізнання
– Нещодавно у твоє життя увірвався новий виклик – лікарня і боротьба з онкохворобою. Пам’ятаєш той момент, коли дізнався про діагноз? Що відбувається в думках людини, яка звикла тримати в руках перо й описувати історії інших, коли вона раптом опиняється наодинці з такою звісткою?
– Я себе заганяв. Останнім часом тягнув дві роботи, купу громадських ініціатив, кілька творчих проєктів. Це був мій спосіб відволікатися від війни. А виявилося, що всі ці навантаження, вибухи, хімічні речовини, стрес – накопичуються в організмі і рано чи пізно спричиняють генетичний збій…
Перші симптоми хвороби були, на жаль, банальні – швидка втома, запаморочення, особливо на сонці, сильна пітливість, зокрема, вночі, схуднення на кілька кілограмів, стрибки тиску і температури, тахікардія… У моєму випадку був ще кашель і ускладнення – гострий тромбоз, за який я спочатку й зачепився…
Коли прийшли результати аналізів із діагнозом – перше, про що подумав – все, стоп. Пора зупинятися, бо за більшість того, що ти тягнеш, тобі навіть ніхто ніколи не подякує… А потім була досить швидка госпіталізація, початок лікування, бо різновид хвороби в мене агресивний і відлік часу йшов на дні… Але я був не наодинці: зі мною весь час дружина Вікторія, діти, найближчі друзі.
Про внутрішній стержень
– Коли фізичні сили підводять, що стає тим головним джерелом, яке не дає скласти руки? Що саме дає наснагу й сили рухатися далі щодня – творчість, незавершені задуми, віра?
– Власне, хвороба в мене розвинулася за місяць. У цей час фізичні сили буквально танули на очах. Якби дружина не почала бити на сполох і тягати по лікарях, навіть не знаю, чим би все завершилось. Творча продуктивність тоді також впала – я міг писати лише пару годин на день, хоча незавершених проєктів було чимало. Коли мене госпіталізували – про творчість вже не було й мови. Лише після початку лікування і стабілізації загального стану я попросив привезти до лікарні ноутбук і почав поступово повертатися до звичних справ.
Перше, що я зробив – завершив переклад з польської мови класичної праці Едварда Руліковського «Опис Київського повіту», над яким працював від січня. Потім – написав кілька статей з історії товариства «Просвіта». Зараз почав роботу над новою краєзнавчою працею, матеріали для якої збирав кілька років. Але я не перевантажую себе, працюю лише по кілька годин на день, бо до повного відновлення мені ще дуже далеко.
Про реалії лікування в Україні
– Як людина, яка зараз проходить цей шлях зсередини, скажи чи достатньо в Україні умов, медикаментів і підтримки для пацієнтів із гематологічними захворюваннями? Чого найбільше бракує нашій медицині та суспільству у ставленні до людей, які виборюють життя у лікарняних палатах?
– Я задоволений увагою лікарів та іншого медичного персоналу, дбайливим ставленням до пацієнтів, попри те, що наші лікарні радянського типу давно не відповідають сучасним вимогам щодо умов перебування хворих. Зараз в Україні лікування гематологічних захворювань відбувається згідно з міжнародними протоколами. Хіміотерапія та таргетні препарати в їх межах забезпечуються державою. Іноді буває, що якогось препарату в даний момент немає в наявності, але протокол його вимагає – то доводиться купувати. Найважливіше в лікуванні – все робити вчасно, згідно з протоколом, інакше може бути відкат назад.
Нашій медицині зараз найбільше бракує мирного часу. Лежати в лікарні, коли навколо все горить і вибухає – таке-собі задоволення… В цьому контексті особливо тривожно від ворожих ударів по складах медикаментів. Чи не трапиться так, що в один момент в Україні просто не стане життєво необхідних ліків? Тому не виключаю для себе виїзд на лікування за кордон, якщо стане геть сутужно. Хоча це не так просто, як здається: такий крок потребує серйозної підготовки і певної матеріальної бази.
Про розраду та віру
– Якби ти міг зараз звернутися до людей, які прямо цієї хвилини дізналися про важкий діагноз або проходять складне лікування, що б ти їм сказав як письменник і як людина, яка не здається?
– Сучасні хвороби в умовах сучасної війни атакують щодня, як і ворог на фронті… На жаль від таких атак постійного дієвого захисту просто не існує, бо щодня в наших умовах може з’явитися тригер, який ламає захист організму…
Зараз у світі щороку виявляють понад 1 мільйон нових випадків основних видів хвороб крові (лейкемій, лімфом та мієлом), що втричі більше, ніж на початку століття і ця кількість постійно зростає. Вражаються всі вікові групи – від дітей до пенсіонерів. Зрозуміло, що статистика одужання зменшується з віком людини. Але завдяки генній інженерії та запровадженню міжнародних протоколів лікування в останнє десятиліття в Україні вдалося значно підвищити рівень позитивних ремісій та успішного лікування у всіх вікових груп. Зараз описано понад 100 різновидів хвороби, яка раніше називалася «Рак крові» і дуже важливо швидко визначити точний різновид і почати саме його лікування, бо від цього залежить успіх.
Якщо вам уже поставили важкий діагноз – головне не панікувати та не впадати в депресію. Зараз усе лікується, щороку зʼявляються нові препарати і є високі шанси якщо не на повне одужання, то на контрольований перебіг хвороби.
– Євгене, від щирого серця дякую за таку відверту розмову. Одужання та сил!
