Характер людини – це її головна рушійна сила. Саме тому мені так кортіло познайомити читачів “Еліти” із цією диво-жінкою, і я щиро рада, що наша розмова нарешті відбулася. Ржисерка, журналістка, співачка, волонтерка та правозахисниця Юлія Кустенко, яка більше відома в соцмережах як Юлія Розквіт, ще до великої війни змінила столицю на рідне село, щоб почати життя заново. Про важкий шлях і мовленнєвий прорив доньки з РАС, боротьбу з байдужістю, чекання коханого з пекла війни та просту мрію – у нашій розмові.
– Юлю, давайте почнемо нашу розповідь саме з моменту вашого повернення на отчі пороги. Що стало тією точкою, після якої ви вирішили залишити велике місто й повернутися з донькою в рідне село Розквіт Одеської області?
– Повернення до батьківського дому не було красивою історією про «пошук коріння» чи свідомий вибір на користь тихого заміського життя. Це був вимушений і неймовірно складний крок, сповнений відчаю та сумнівів. Розлучення, затяжна депресія, безгрошів’я, знімна квартира в Києві і, найголовніше, – донечка з розладом аутистичного спектра (РАС), яка на той момент взагалі не розмовляла. Ми проходили реабілітацію в двох київських центрах, але результату не було: нуль мови, нуль сприйняття. Я чітко усвідомлювала, що в такому психологічному й фінансовому стані просто не вигребу в столиці. Буквально за два тижні до початку повномасштабного вторгнення ми приїхали в гості до моїх батьків і зрештою залишилися. Це була точка повного обнулення, коли довелося збирати себе по шматочках.
Якщо до кінця бути відвертою – це виявилося непростим випробуванням. Бо їхала з дому колись із пекучими особистими життєвими ранами, а повернулася хворою на самотність та біль. У Києві я не прагнула публічного успіху заради статусу, просто жила роботою й щиро любила сам процес. Звідти я привезла абсолютно інший досвід, бачення світу та цінності. Повернувшись у сільську хату, зрозуміла, що найважче – це не воювати за право бути собою перед іншими, а навчитися заново будувати власні кордони. Спочатку знову накрила депресія, бо доньку навіть відмовлялися брати в місцевий садочок. Але згодом зрозуміла, що я не можу й не хочу жити, мовчки спостерігаючи, як навколо панує байдужість та якісь надумані правила, що суперечать елементарній людяності і почала змінювати себе й світ навколо.
– Чому, на вашу думку, прагнення змінити село на краще викликає, сюдячи з ваших дописів, у багатьох місцевих жителів спротив, а не вдячність?
– Люди здебільшого бояться змін і звикають жити за інерцією, навіть якщо це життя далеке від комфортного. Коли з’являється хтось, хто починає ставити запитання, показувати проблеми й пропонувати рішення, це сприймається як загроза їхньому звичному укладу. Крім того, байдужість для багатьох стала зручною формою захисту від жорстокої реальності. Якщо ти звертаєш увагу на проблеми, ти вимагаєш від інших зусиль та виходу із зони комфорту. А люди не люблять, коли їх змушують замислюватися чи відчувати провину за власну бездіяльність.
– З якими найважчими стереотипами чи плітками про себе вам довелося зіткнутися після переїзду? І чому село традиційно любить «поговорити», на вашу думку?
– У селі про тебе завжди знають навіть те, чого ти сама про себе ще не підозрюєш. Якщо ти активна, маєш власну позицію, а головне – не мовчиш і не боїшся говорити правду в очі, ти автоматично стаєш мішенню. Позаочі мене називали по-різному, аж до гострих образ та клейма «ненормальна». Звісно, всередині це болить, бо я жива людина. Але намагаюся виробляти імунітет і навіть жартую: якщо їм так цікавіше жити, можу вигадати про себе ще кілька пліток, хай носяться.
Попри все, я не протиставляю себе іншим. Я сама частина цього села, обожнюю нашу природу, тварин, живу цим середовищем і мрію, щоб сюди поверталася молодь. А балачки… село без цього не село. Головне, щоб за цими розмовами врешті-решт з’являлися бодай якісь реальні дії.
– Як ви даєте собі раду з емоційним тиском, коли доводиться захищати справедливість у середовищі, де вас не сприймають?
– Якщо чесно – я не завжди даю собі раду. Було б брехнею сказати, що це проходить безслідно. Я дуже емоційна людина, і коли бачу знецінення чи щиру несправедливість, мене буквально розриває зсередини. Зараз лише вчуся розділяти це, вчуся берегти себе для себе ж та своєї дитини. Мені допомагає усвідомлення того, що я не зобов’язана подобатися всім без винятку. І найголовніший урок, який засвоїла під час цієї боротьби: найважче – це не перемогти інших, а не дозволити їхньому ставленню й чорноті змінити та озлобити тебе саму.
– Чи не виникало страху, що через вашу гостру активність та боротьбу із системою під удар чи осуд односельців може потрапити вся родина?
– Зараз ми дійсно переживаємо справжній пік осуду й навіть певного бойкоту з боку багатьох людей. Жити в цьому важко, і приховувати це немає сенсу. Звісно, переживання за близьких є завжди, адже будь-який тиск на тебе так чи інакше рикошетить по родині. Але мої рідні бачать, що я не можу діяти інакше, навіть коли виникає непорозуміння чи побутові суперечки через мою постійну зайнятість. Вони той фундамент, який тримає мене на плаву, навіть якщо здається, що увесь світ налаштований проти.
– Як досвід журналістки та співачки допомагає вам організовувати благодійні заходи там, де люди звикли до пасивності?
– Журналістика для мене ніколи не була просто професією, – це стан душі. За фахом я режисерка. Журналістикою займалася паралельно. Мені завжди щиро цікаво, що у людини всередині, чим вона живе, що їй болить. Я можу легко заговорити з кимось на базарі, у магазині чи просто на вулиці. Вміння бачити й чути людей неймовірно допомагає у волонтерстві, бо я не боюся відкривати гострі проблеми, про які інші воліють мовчати. Навіть конфлікти я сприймаю як конструктивну рушійну силу, якщо вони ведуть до результату. А музика – це ще один унікальний спосіб контактувати з людськими душами без посередників. Пісня володіє дивовижною силою об’єднувати навіть тих, хто у звичайному житті стоїть по різні боки барикад.
– Чи були моменти, коли хотілося все кинути, забрати дитину і повернутися знову до міського життя?
– Неодноразово. Особливо в ті миті, коли ти віддаєш усю себе, робиш надзусилля, а натомість отримуєш лише критику або ще болючішу крижану байдужість. Ця байдужість людей до війни, до потреб інших стала тут якоюсь лякаючою нормою. У такі секунди справді хочеться кинути все й утекти світ за очі. Але потім я дивлюся на свою донечку, і це зупиняє. Саме тут, у селі, трапилося справжнє диво: моя дитина, після всіх марних зусиль у столиці, нарешті заговорила! В неї пішов дивовижний процес розвитку. Та й повернутися спиною до потреб наших хлопців-військових я вже не можу. Мабуть, я просто не вмію жити інакше – бачити біль і удавати, що його немає.
– Приємні моменти, які гріють душу, і люди, які дають надію – є таке й такі?
– Звісно, є. Мої головні віддушини й джерела сили сьогодні – це музика та волонтерство. Вони переплетені між собою. А ще – це світлі люди, які нехай і не становлять більшість, але з’являються саме тоді, коли опускаються руки. Коли ти бачиш щирий відгук, коли чуєш перші успіхи своєї дитини або коли вдається реально закрити важливу потребу наших захисників – це дає розуміння, що все зроблено недарма.
– Які цінності ви намагаєтесь передати своїй доньці через власну волонтерську та правозахисну діяльність?
– Більше за все хочу, щоб моя донька виросла людиною, яка ніколи не пройде повз чужий біль. Добре розумію, що в сучасному світі часто рулюють егоїзм та нахабство, і робити добро – справа часом дуже невдячна. Але, попри все, треба залишатися людиною і вчитися те добро чинити, а іноді й буквально вигризати. Діти з аутизмом – надзвичайно емпатичні, вони відчувають світ набагато тонше, ніж ми думаємо. Моя донечка вже зараз чітко розуміє, що допомагати іншим – це природно й необхідно. Вона росте з цим усвідомленням.
– Чи залишається у вашому житті, заповненому волонтерством, благодійністю, турботою за інших, місце для простого жіночого щастя та особистого життя?
– Зараз це дуже болюча тема. Особисте життя переплетене з постійним очікуванням, страхом і важкими випробуваннями. Мій коханий на фронті, у самому пеклі. Коли ти чекаєш людину з війни , то потребуєш величезного ресурсу. На власні творчі інтереси часу практично не залишається: мої пісні й вірші зараз відкладені на потім, а прозу я колись у хвилину зневіри взагалі видалила, про що зараз жалію. Жіноче щастя зараз – це перш за все витримка й віра.
– Про що сьогодні мріє Юля-жінка, а не Юля-активістка чи волонтерка?
– Якщо чесно… про дуже прості, базові речі. Про власний куточок, свій дім, де я почуватимуся справжньою господинею. Про елементарний спокій. Про те, щоб поруч були люди, з якими не треба постійно бути сильною й тримати броню. Про любов, у якій не страшно бути вразливою й справжньою. Мрію про те, щоб моя донечка мала щасливе, тепле дитинство, яке вона згадуватиме з усмішкою. І ще мрію колись прокинутися й усвідомити, що мені більше не потрібно щодня виборювати право бути почутою чи боротися за справедливість. Хоча, знаючи свій характер, розумію: я не зможу мовчати, якщо бачу кривду. Це і моє благословення, і мій біль. Я просто хочу жити, кохати, сміятися й радіти миру.
– Яким ви бачите ідеальний день свого життя, у якому немає розв’язання чужих проблем і побутових труднощів?
– Це день, який починається без тривожних дзвінків і поспіху. Ранок у затишному власному домі, де панує тиша й відчуття повної безпеки. Поруч мої найрідніші, усі в безпеці, живі й здорові. Це день, наповнений творчістю: коли можна спокійно сісти за фортепіано, писати нові пісні, читати чи просто гуляти з донькою на природі, спостерігаючи за її усмішкою. День, у якому немає потреби нікому нічого доводити й ні за що воювати.
– Якщо заплющити очі й уявити ваше життя через п’ять років: де ви, з ким і чим займаєтеся?
– Бачу себе у мирній, відбудованій Україні. Бачу свою донечку, яка впевнено робить нові кроки. Бачу себе поруч із коханою людиною, де війна й пекло залишилися позаду. Я займаюся тим, що наповнює мою душу: співаю, видаю свої книжки, маю свій затишний простір. І хоча я точно знаю, що не зможу повністю відмовитися від громадської чи волонтерської діяльності, це вже буде робота з позиції творення й розвитку, а не виснажливої боротьби за виживання.
– Що сьогодні змушує вас щиро посміхатися і дає відчуття, що ви на своєму місці, попри все навколо?
–Щира усмішка моєї донечки, її нові слова й маленькі перемоги – це те, що миттєво перекреслює будь-яку втому й зневіру. Також це усвідомлення, що навіть у найважчі часи я не зрадила себе, не стала байдужою й зробила реальний внесок у чиєсь життя чи порятунок. Коли ти бачиш, що твоя праця допомогла воїну на передовій або змінила на краще хоча б одну людську долю, ти розумієш: попри увесь біль, бойкот чи осуд, ти перебуваєш саме там, де повинна бути.
Спілкувалася Тетяна Череп-Пероганич
