Бувають виїзди, які пам’ятаєш роками. Особливо коли тобі в руки дають новенький, дороговартісний редакційний Canon і відправляють із ним у відрядження.
Саме так було під час моєї роботи в журнал «Ветеринарна медицина України». На той час цей фотоапарат був не просто робочим інструментом – це був предмет особливої гордості й величезної відповідальності.
Дорога неблизька: перша електричка на Яготинщину, а далі – село Доброничівка, де чекав місцевий ветеринар для інтерв’ю. Зима того року видалася сніжною й морозною, перетворивши кожну стежку на випробування. Але найбільшим стресом був той самий Canon у сумці.
«Аби тільки не витягли в дорозі…» – ця думка не залишала ні на мить. Я стискала сумку й рахувала хвилини до зупинки.
Доброничівка зустріла сніговими кучугурами, морозним рипінням під чоботами й щирою сільською гостинністю. Героїня мого матеріалу виявилася людиною, яка безтямно любить свою справу. І коли я нарешті дістала фотоапарат, увесь страх зник. Техніка слухняно клацала об’єктивом, фіксуючи щирі посмішки, втомлені, але добрі очі лікарки та автентичну атмосферу українського села.
Сьогодні згадувати це й смішно, і трохи ностальгічно. Зараз усе простіше: у кишені завжди є смартфон із чудовою камерою, диктофоном та інтернетом. Не треба тягати важку сумку, переживати за кожен кадр чи берегти флешку як зіницю ока.
Але чи є в сучасних гаджетах той самий професійний трепет? Напевно, ні. Бо той Canon і сніжна дорога до Доброничівки були не про технології. Вони були про молодість, драйв у професії й деталі, з яких складається журналістська пам’ять.
