Розповідь про людину, яка в жорстких умовах обирала шлях до миру через війну
Гості Києва, іноземні туристи, приїжджаючи до столиці України, одразу звертають увагу на старовинні будівлі з оригінальною архітектурою, вік яких починається з позаминулого століття. Одна з таких височіє на вулиці Басейній, навпроти Бессарабського ринку. Будинок цікавий ще й тим, що має меморіальну дошку з портретом прем’єр-міністра Ізраїлю Голди Меїр, яка народилась у Києві в 1898 році.
Володимир Олександрович Кузьмінський (народився 15 квітня 1972 року в селі Токарівка Жмеринського району Вінницької області) – український професійний проєктний менеджер вищої ланки, відомий за межами України фахівець у галузі соціальної політики, розвитку соціальних послуг та забезпечення прав дитини, досвідчений тренер та фасилітатор, громадський діяч і науковець, асоційований старший консультант «Оксфорд полісі менеджмент» (Oxford Policy Management).
Як казала героїня відомого роману С. Моема «Театр»: «У людей настільки різні смаки… Комусь смакує котлета, а комусь – біфштекс»… Так ось. Комусь «смакують» лише тексти автора, а мені не вистачає розмови з ним. А чого варте очікування того, що під час спілкування розкриється душа – наче барвиста квітка – і матимеш змогу милуватися її яскравою, блискучою мінливістю?
Василь Олександрович Філіпчук народився 22 жовтня 1971 в селі Киселів Кіцманського району Чернівецької області в родині будівельників..
З 1988 навчався в Чернівецькому державному університеті, отримав кваліфікацію викладача історії. У роки навчання брав участь у перших мітингах Народного руху України (серпень 1989). Згодом став одним з членів НРУ, засновником Спілки української молоді Буковини. Брав участь у Студентській революції на граніті.
Один із найбільш закритих і загадкових українських прозаїків. Автор, у якому органічно поєднуються реалізм, містика, неоромантизм, сатира. Його творчість вивчають в українських університетах, а книжки видаються за кордоном. Лауреат багатьох літературних премій.
Наш сьогоднішній гість – Володимир Даниленко, відомий український прозаїк, представник Житомирської прозової школи, автор книжок повістей та оповідань «Місто Тіровиван», «Сон із дзьоба стрижа», «Тіні в маєтку Тарновських», есеїстики і критики «Лісоруб у пустелі», хронік «Грози над Туровцем», романів «Газелі бідного Ремзі», «Кохання в стилі бароко», «Капелюх Сікорського», «Клуб „Старий Пегас”». Говоримо про політику та літературу.
Карантин можна розглядати як обмеження, а можна – як затишшя. Тому творчий тандем- тріо акторка Марʼяна Кодіна-Іванович, поетеса Тетяна Іванович та редакторка Соломія Мардарович започаткували проєкт «Поетичне одкровення».
Цього разу у фокус уваги авторок проєкту потрапила Іванна Стефʼюк – українська письменниця, етнологиня, наукова співробітниця і професійна мрійниця. Отож, говоримо просто про головне – прості запитання, прості відповіді (здавалося б). А насправді – одкровення, навіть трохи поетичні.
Щастя і біль водночас: як це — бути дівчиною-письменницею
Бути дівчиною-письменницею – це щастя і біль водночас. Ортодоксальні чоловіки, звинувачували мене, дівчину, свого часу, в «пропаганді порнографії», ледь не в «розбещенні молоді» за мою еротичну поезію. ПЕРЕЖИЛА. Тяжко. Зішкрябуючи себе з асфальту. Тепер загартована.
Я не вважаю, що цілісну літературу варто розділяти за гендерним принципом. Дослідниця літератури М. Зав’ялова, наприклад, констатувала: не існує “чоловічої” літератури, а радше світова, в якій “жіночій” або не було місця, або її проголошували другорядною, “поганою”. За саркастичними словами письменниці та філософині Оксани Забужко, визнання “жіночності” літературного твору приховує “зниження рангу”, тому доводиться виправдовуватися, “ховати її під корсет “мужності”.
Володимир Борисович Татаренко народився 27 червня 1956 р. в с. Іванкові Бориспільського району Київської області. Восени того ж року батьки переїхали до м. Борисполя. Восьмирічну освіту здобув у Бориспільській восьмирічній школі № 2.
Після закінчення у 1973 р. Бориспільської середньої школи № 3 вступив до Київського державного педагогічного інституту імені О. М. Горького (нині – Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова).
У 1977-1983 рр. працював учителем української мови і літератури Іванківської середньої школи Бориспільського району.
Протягом 1983-1991 рр. – кореспондент, власний кореспондент, спеціальний кореспондент письменницької газети “Літературна Україна”.
Українська письменниця, драматургиня, сценаристка Лана Ра (Світлана Конощук) і не очікувала, що вигаданий нею творчий марафон для дітей #ДОБРОВІРУС ТА ЙОГО ДРУЗІ! – перетвориться у масштабну хвилю позитиву. Виявилося, що добрі віруси вигадувати весело і це допомогло батькам трошки відволіктися. Бо цей творчий процес захопив сім’ї.
На перший погляд, надзвичайно цікавий, багатющий на знання, захоплення і досвід директор Комунального учбово-методичного центру культури Буковини Микола Миколайович ШКРІБЛЯК з точки зору пошуку матеріалу про гендерну рівність – постать не зовсім прийнятна. Чоловік-керівник – це типово (а він, окрім центру культури, ще й очолює обласний осередок Національної спілки майстрів народного мистецтва України). Чоловік-журналіст – у покоління студентів кінця 70-х це також було нормою, то пізніше гендерний баланс у професії змістився. Чоловік-колекціонер старожитностей – дуже навіть звично, он навіть Президент у нас мав таке хобі. Чоловік-дизайнер – так це ж загальноприйнято, що найвідомішими дизайнерами (як і кухарями) чомусь стають саме чоловіки!