Владлен Ковтун: «Кожна наступна влада критикує попередників, при цьому не аналізуючи їхніх помилок і не опираючись на позитивні досягнення»

Покоління  змінюються, а державність має зберігатися. Її золоті зерна –  досвід, напрацювання – повинні передаватися у спадок. Образно кажучи, корисні надбання старійшин стануть у нагоді й правнукам. Це і є основа творення  міцної,  здорової, квітучої, національної держави.

Досвіду практичного державотворення Україні досі  бракує, що і не дивно: далися взнаки більш ніж 400 років бездержавного перебування  «під п’ятою»  Московії та її видозміненого варіанту – СРСР.

Але ось – нюанс. В Україні   є люди, які за часів колишнього союзу та у перші десятиліття відновленої Незалежності були задіяні у середній та вищій  управлінських ланках на виробництві, в господарюванні , тож мають величезний організаційний досвід. І цей досвід міг би стати у нагоді  чиновникам-державотворцям нових генерацій.

Ось – приклад:  Владлен Ковтун – людина унікальна у своїй багатогранності. Керівник відділу капітального будівництва, заступник генерального директора, головний інженер та начальник Республіканського об’єднання «Укрпобутрадіотехніка» («Укррадіотелетрест»), перший заступник міністра Міністерства побутового обслуговування УРСР, перший віце-президент «Укрсоюзсервісу», заступник Київського міського голови на початку 90-х років, заступник керуючого справами  Верховної Ради України, заступник генерального директора Генеральної дирекції з обслуговування іноземних представництв Київської міської ради, член Національної комісії України у справах ЮНЕСКО, почесний громадянин міста Корсуня-Шевченківського, президент Федерації хокею на траві України упродовж двадцяти років (нині – почесний президент), член НОК України, поет-пісняр, успішний голова будинкового комітету. Цікаво подивитися на сьогодення з точки зору людини, яка досягла успіху у різних сферах діяльності і має що сказати наступникам.

 

ПРО ЗБЕРЕЖЕННЯ, ПРИМНОЖЕННЯ ТА МОНОЛІТНІСТЬ НАЦІЇ

 

-Владлене Кузьмовичу, на що Вам би хотілося звернути увагу нинішніх  державних чиновників?

– Жодній генерації влади незалежної України не вдалося стати на шлях збереження та примноження. Досі не налагоджено дієвий контроль за виконанням законів. Багато провалів в ідеології, культурі, фізичному вихованні, охороні здоров’я, забезпеченні прав людини. Кожна наступна влада критикує попередню, при цьому не робить висновків із помилок попередників, водночас не враховує та не опирається на позитиви, досягнуті попередниками. Таке враження, що кожна нова генерація влади все починає з нуля.

На момент розпаду СРСР Україна за економічним потенціалом посідала шосте місце у Європі. А зараз – плететься у хвості. Є багато причин. І не остання з них – нехтування досвідом тих, хто створив той потенціал, з яким Україна увійшла в незалежність.

Бертран Рассел писав, що демократичною країна може бути тільки тоді, коли будь-який громадянин у будь-якому випадку може бути толерантним і піти на компроміс. Ми, українці, зараз – занадто безкомпромісні один до одного. Треба зрозуміти: коли хата горить, не можна сперечатися, куди поставити миску…

Але ж очевидно, що український народ патріотичний, працьовитий. З початком війни показав, що може гуртуватися і захищати свою Батьківщину. За період розвитку незалежної України народ вкотре довів, що має волю і сили не лише змінити негідну владу, а й – хід історії.

-Знаю, що Ви особисто зверталися до високопосадовців з  актуальними  ідеями. Розкажіть про це.

-Писав відкритого листа до Президента України Петра Порошенка та Київського міського голови Віталія Кличка, де викладав власне бачення, як ми повинні в Україні  увічнити пам’ять Героїв Небесної Сотні.  Переконаний, що моє бачення слушне. Це, пожартую, Ковтунбачення.

На мою думку, з 2014 року перед владою України стоїть завдання створити гідний пам’ятник тим Героям, хто, без перебільшення, зумів повернути хід української історії, врятував країну і народ від рабства та дав ще один шанс Україні стати врешті-решт незалежною державою.  Цей пам’ятник не може бути неспівмірним подвигові. Тому озирнімося в минуле: чи було щось схоже в історії нашого або інших народів, а якщо було, то чи може слугувати нам прикладом належного рівня меморіального відзначення цих подій?

Ще 1977 року мені вперше пощастило побачити в Парижі пам’ятник Огюста Родена «Громадяни Кале», де зображений кожен, хто зголосився віддати життя в ім’я порятунку рідного міста. І у нашому випадку для увічнення пам’яті Героїв Небесної сотні варто було б створити пам’ятник кожному Герою саме на місці його загибелі. І не на п’єдесталі, а на невеликому постаменті у натуральний зріст, як у Родена, аби підкреслити, що Герої – поміж нас. Тобто, я проти узагальнено-абстрактного пам’ятника. Особливо враховуючи непересічність подвигу кожного з Героїв Небесної сотні та важливість увічнення пам’яті про події, що вплинули на долю держави. Народ України показав, що він може визначати хід історії.

…Волію сказати ще наступне про пам’ятники та їх значення в житті країни. Я –  побував у Литві поблизу курортного містечка Друскінінкай. Там є Грутас – парк, де литовці влаштували меморіал «Пам’ятники тоталітарної доби».

Вони в перші дні здобуття незалежності, після трагічних подій біля телецентру, познімали всі пам’ятники лєніним-сталіним-дзержинським та їхнім поплічникам й орендували у приватної особи за 250 тисяч доларів на рік склад для зберігання. 48 разів сейм Литви розглядав це питання. І от знайшовся чоловік, який влаштував меморіал та яскраво показав тоталітаризм радянської доби.

Який вигляд має цей парк? Ви заходите, і йдете по рейках і шпалах. Чому? Бо литовців вивозили, як і українців, до Сибіру. Заходиш і йдеш  …до Сибіру. Далі тебе зустрічає вагон – теплушка, якими вивозили : 360 тисяч депортували, при тому, що литовців усього лише  3,4 мільйона. Йдете далі – стоїть пам’ятник Сталіну, а біля пам’ятника – текст з переліком всіх його «діяній». Такі ж написи із переліком «добрих справ» біля пам’ятників Леніну, Дзержинському, Снєчкусу. Йдемо далі – починається тундра: берізки, колючий дріт, рівчак, вежа з озброєним червоноармійцем, гучномовець грає «Широка страна моя родная»… Враження – неймовірні. Атмосфера парку дуже реалістична і занурює відвідувачів у жах минулого, де панувало безправ’я і страх. Якби в Україні ми створили подібні меморіали-парки і на заході, і на сході, і на півночі, і півдні, то українське суспільство було б  згуртованішим, а може й монолітним.

Висновок – простий: українським чиновникам  варто вивчати  світовий досвід.  Вчитися. Знати. Державний службовець має постійно читати.

Серед моїх улюблених – книга «Президенти і демократія» – про трьох президентів Америки. Найбільш мені імпонує Томас Джефферсон –  президент, який у 26 років був обраний головою комітету зі створення Білля про Права Людини. Фактично він створював Конституцію Америки, яка діє досі. Це він вигадав  «трикутник», на якому тримається державність: законодавча влада, виконавча, судова. І цей трикутник має бути рівностороннім. Сторони можуть мати коливання, але невеликі, щоб країна завжди залишалася стабільною. Демократичною. У нього було правило: сонце не має заставати мене в ліжку, а день Джефферсона був розписаний похвилинно: заняття філософією, мистецтвом, математикою, хімією. І тому у 26 років він став великою людиною.

– Ви 21 рік очолювали Українську федерацію з хокею на траві,тож маєте що сказати і  про спортивний розвиток в  Україні…

– Я – прихильник масової фізичної культури. Дуже шаную і люблю, коли українські спортсмени перемагають. Але все має бути гармонійно.

Довелося побувати на семінарі за участю представника Міжнародного олімпійського комітету з Німеччини. Моєму приємному подивуванню не було меж, коли почув, що німецький федеральний уряд основні кошти виділяє на масову фізичну культуру усім землям Німеччини: одержують від держави щорічно по 10 мільярдів євро . Немає питання, яке б не було вирішене в кожному містечку і селі для розвитку масової фізичної культури. Бо це – здоров’я нації і тривалість життя. А начхати на здоров’я народу і тривалість життя, перебувати на перших місцях з багатьох хвороб – і не вкладати достатні кошти в фізичну культуру, насамперед, дітей і молоді – це, м’яко кажучи, неправильно..

 

ЯК ПРИВЧИТИ ЛЮДЕЙ ДО ПОРЯДКУ?

-Ви народилися на Черкащині, є почесним громадянином міста Корсунь-Шевченківського, але більша частина Вашого життя пов’язана  з Києвом.  Чим запам’ятався Вам період роботи у столичній мерії та яким хотілося б бачити Київ нині?

– На початку 1993 року Леонід Григорович Косаківський запропонував мені стати заступником голови КМДА, тож я  пішов на три роки на оце «київське пекло», яке теж згадую добрим словом. Тому що гарна була атмосфера в Київській міській адміністрації. Переважала дуже велика впевненість у майбутньому, натхнення, новаторство. Атмосфера ж  створюється зазвичай першою особою, з якою Києву поталанило.

У ті роки міською владою створена Муніципальна академія, започаткований Київський контрактовий ярмарок, Співоче поле, відновлено пам’ятник княгині Ользі. Хоча й жорсткі були у нас в апараті порядки, аби громадяни могли мати доступ до вирішення своїх питань. Гарні люди працювали й гарні спомини. Шкода,що  невдовзі почалося велике втручання «згори» у столичні справи…

В.Ковтун, Л.Косаківський, О.Мороз. Зустріч Голови Голови ВР України з керівним складом міста, 1994 рік

Ми як зіницю ока берегли історичний центр Києва від хаотичної, дикої забудови. І в цьому Київ зобов’язаний  насамперед Леоніду Косаківському, його ерудиції, патріотичності та й не в останню чергу – волі й чесності.

Я побував у багатьох великих містах світу і маю розуміння, як треба влаштовувати містобудування. Тож мені легко було брати участь в роботі Київської містобудівної ради. Якщо вирішувалося питання про якусь забудову, то у мене була можливість порівняти, як це робиться в Стокгольмі чи Парижі. Особливо стосовно збереження історичного центру міста, що відчайдушно робила у Києві влада Леоніда Косаківського.

23 травня 1996 року з’явився указ Президента Л. Кучми про звільнення з посад мене, Миколи Ламбуцького й Галини Артюх. Так сталося, що саме того дня я їздив до Корсуня на річницю по смерті мами. Повернувся – і отримав таке повідомлення. А на додачу – умова: вибратися сьогодні ж з кабінету. А в мене там зберігалася половина домашньої бібліотеки, зокрема й словники. Я фактично на роботі жив. Відтак, аж о другій годині ночі я за допомогою колег з секретаріату завершив «евакуацію». Моє звільнення було увертюрою перед усуненням  і тодішнього Київського міського голови  Леоніда Косаківського. От після цього і почався хаос у так званій розбудові Києва…

Стосовно дня нинішнього. У мене є книга києвознавця Ковалінського, де він згадує ухвалу Київської думи ще царських часів про те, що відповідальність за тротуар і половину дороги несе прилеглий до дороги будинок: з одного боку вулиці один, з іншого – інший. Усе роблять мешканці тих будинків – прибирають, миють, чистять, замітають сніг взимку. Якщо утворилися ямки – двірник набирає відрами сніг у дворі і утрамбовує ту ямку. Цікавий досвід.

Нинішній Київський міський голова Віталій Володимирович Кличко дуже правильну ухвалу прийняв, заборонивши святкові салюти і петарди. Хоча й не спрацювало. На мій погляд, він мав би зробити так: є рішення, всім повідомив, і в цей час мобілізувати до дії всіх чиновників і правоохоронців та встановити контроль у дворах зі штрафом у 20 тисяч гривень, наприклад. Як зробив Лі Куан Ю (він разом з Вінстоном Черчілем – мої герої).

Або запровадити, приміром,  за перебування за кермом у нетверезому стані – штраф 5 тисяч доларів, тисяча доларів за сигарету в зубах у забороненому місці, за вживання лайливих слів – 3 тисячі доларів, плювок на вулиці обійдеться у 500 доларів. Якщо не змити за собою у громадському туалеті, то викладете за це 180 доларів. Чуєте? Тоді й у міській чи державній казні – грошей повно. А найбільший штраф – 10 тисяч доларів – за викидання жуйки на дорогу або приклеювання її до залізяки чи дерева. Розумієте? І це виконується. Бо є контроль. Люди повинні зрозуміти, що скрізь має бути порядок. Є закон і він контролюється. Коли нема контролю, то всі розумні ухвали – це даремні струси повітря. Слова на вітер.

Я як автомобіліст скажу, що і на порушниках правил дорожнього руху можна заробити такі ж самі гроші, що казна буде переповнена, а потім їх використати для ремонту доріг, допомоги дітям, матерям, воїнам. Це можна зробити. Але коли ти написав папір, а сам поїхав деінде кататися на лижах,а тут що хочеш те роби…Так державу не побудуєш. Всі закони мають чітко виконуватися.

Візьмімо смуги громадського транспорту. Права смуга – ближча до тротуару – має належати швидким, пожежникам і тролейбусам. У нас її намалювали, але ніхто не дотримується. Лише у деяких місцях, де це контролюють. На цьому теж місто може чесно заробити великі гроші. І привчити автомобіліста, що  не має права  правою стороною їхати. Ні в якому разі! Бо там повинна проїхати швидка, пожежна, поліція і громадський транспорт.

У Сієтлі я став свідком такого випадку. Їду , дивлюся, а правою смугою мало хто рухається. Виявляється, в години пік зранку там дозволяється їхати тільки спецтранспорту, а також тим автівкам, де, крім водія, є два або більше пасажири. У чому суть? Це спонукає, наприклад, водія з Обухова, який їде в Київ, когось підвезти, – і тоді до столиці їде не чотири машини, а одна, якій дозволено їхати швидко, бо виконує функцію громадського транспорту. Якщо хтось порушує – одразу ті ж водії телефонують на пост поліції. Це спрацьовує. Треба все робити з розумом. Важливо стимулювати людей. Відтак у місті менше машин і воно менш загазоване і перевантажене…

Або візьмімо ще одне питання: економія електроенергії. Ви собі не уявляєте, скільки в Києві витрачається електроенергії на лампочки в місцях загального користування, які горять дарма! Вони не повинні світитися без потреби. Зараз уже всюди в готелях західних країн світло вмикається автоматично тільки тоді, коли заходить людина, щойно виходить – вимикається. Я з друзями з «Кванту» розробили  спеціальний прилад, наш, вітчизняний. Колеги прийшли,  все  змонтували у моєму будинку й на поверсі. І як результат – економія:не споживається без потреби електроенергія:не згорають так часто лампи. Так потрібно зробити у всьому Києві.

«Дух гайдамак в мені живе, – У нас багато ще таких!»

 

«Я ОРГАНІЗОВУВАВ БУДІВНИЦТВО  ОДИНАДЦЯТИ ПІДПРИЄМСТВ. А НАЙВИЩА МОЯ ПОСАДА – ГОЛОВА БУДИНКОВОГО КОМІТЕТУ»

– Ваш особистий  організаційний  досвід у будівництві тривав 21 рік, доки опікувалися капітальною розбудовою  в «Укррадіотелетресті» . Чимало набудували?

-У моїй книзі «Молюся на ймення твоє» міститься есей «Учитель». Він про дорогу мені людину – Юрія Михайловича Захарова. Це під його «батогом» я організовував будівництво 11 підприємств: у Запоріжжі, Донецьку, Кіровограді, Дніпропетровську, Одесі, Львові, Києві, Сумах, Луганську, Черкасах, Сімферополі. У столиці на колишній вулиці Михайла Мішина об’єднання «Укрпобутрадіотехніка» побудувало Київський експериментальний завод радіоапаратури: 5,5 тисяч квадратних метрів, чотири поверхи приміщення. Мені приємно, що там зараз – медична фірма «Добробут». Це така краса! Я туди заходжу, бо це – моя дитина, хоча зараз там уже ніхто мене не знає. Хтось приватизував цю будівлю. А в Донецьку – це восьмиповерхова споруда навпроти «Донбас-Арени», нині там, певне, запустіння. Або у Сімферополі – на вулиці Київській, 125-А: коли будували – я там днював і ночував. Мене Юрій Михайлович «тримав» у Сімферополі постійно, а коли я здавав  об’єкт, то пробув   1 місяць і 20 днів.

А як будувався наш об’єкт у Донецьку!? Щовівторка упродовж двох років я виїжджав на дві доби у відрядження в Донецьк на оперативну нараду з будівельниками.

Завод з ремонту побутової радіотехніки та цех регенерації кінескопів у місті Донецьку. Зводився під керівництвом генерального директора Донецької Побутрадіотехніки Віктора Реутова та спеціаліста з технагляду Ізабелли Русанової.

На фініші будівництв я був, зазвичай, головою двох комісій: і робочої, і державної.

Загалом 21 рік  опікувався будівництвом в «Укрпобутрадіотехніці».

Що означають ці об’єкти? І робочі місця, і виробництво продукції, і надання населенню необхідних послуг. Акцентую увагу на тому, що будівництво велося за рахунок кредитів будбанку. Їх давали на шість років з вимогою, аби позичальник встигав і побудувати об’єкт у цей термін, і повністю розрахуватись за отримані кредити. Прибутковість підприємства дозволяла своєчасно розраховуватися за рахунок прибутку, отриманого від діяльності на введеному в експлуатацію підприємстві. Жодного разу затримки з погашенням кредиту не трапилося. Ясна річ, що побудоване служитиме людям довго. Нехай комусь видасться не дуже скромним, але я цим дуже пишаюся…

До слова, коли почалася війна з росіянами на Донбасі, я   передав українським бійцям власну колекцію холодної зброї. Адже мені свого часу правоохоронці надарували кинджалів, фінок , тесаків тощо. Я зібрав  атовців Корсуня і кажу: «Хлопці, ось 20 тесаків. Комусь , можливо, ця зброя врятує життя. Беріть.»  Колись ми з батьком знайшли на городі штика від німецької гвинтівки – іржавого до  неможливости.  Я попросив спеціалістів на заводі «Арсенал», і його відтворили. Він став красивим і новим. І я його передав теж хлопцям на фронт…

-Які б високі посади Ви не обіймали  а найвищою досі вважаєте безоплатну, громадську роботу керівником будинкового комітету. Чому? За тринадцять років вдалося зробити «лялечку» зі свого будинку?

– Я живу в одному з останніх будинків Ради міністрів часів УРСР. Тоді була інша система забезпечення працівників, керівників міністерств і апарату виконавчої вертикалі. Вона базувалася на тому, що чиновникам  фактично недоплачували, але компенсували наданням квартир, путівками на відпочинок, лікуванням тощо .

Отримав я квартиру, перебуваючи на посаді першого заступника міністра Міністерства побутового обслуговування населення України…

У нашому дворі все було  по-іншому, не так, як зараз. На той час я мав автомобіль «Запорожець», і довкола будинку не стояло жодної автівки. Неможливо було залишити машину, бо знімали колеса або відкручували чи відривали бокові дзеркала. Так тривало до 1996 року, коли я за «допомогою» Леоніда Даниловича Кучми і Дмитра Табачника «позбувся» роботи на посаді заступника голови КМДА. Відтак був я безробітним два з половиною роки, тому що мені записали у трудову книжку звільнення за певною статтею, яка має такий зміст: «За порушення статуту державної служби, яке проявилося у чиненні спротиву вищому органу влади (участь у страйках)».

Саме в той час я звернувся до мешканців нашого будинку: «Де ми живемо? У нас такий вестибюль красивий! А скло у дверях розтрощене і забите сірою фанерою, поштові скриньки понівечені, брудно. Давайте щось зробимо разом!»

А вони мені: «Ми тебе обираємо головою будинкового комітету».

Відтоді я – з 1996 до 2010 року – прослужив (на громадських засадах!) на посаді керуючого будинком, де живу. Що я зробив конкретно? Організував автостоянку біля будинку. Найняв вісім консьєржів. Казав так: «Громадяни, платіть, і ми будемо тут утримувати консьєржів». Ось і спостережний пункт для вахти побудували. Довкола – відеокамери. Сидить у вестибюлі головний консьєрж і все бачить, що робиться у дворі. З 85 квартир будинку 75 мають можливість культурно й безпечно паркувати автомобілі. Це велике благо. Я зберіг великі липи, що тут здавна росли, та ще привіз дерев з лісу.  Спільними зусиллями висаджено близько 270 кущів і дерев. Обгородили територію. З’явився певний порядок.

Коли ж почали будувати нову багатоповерхівку просто у нашому дворі – я протестував. Спершу дозволили 6 поверхів, потім 18, а далі й 24. Ну, це все – жовтий диявол, як писав Максим Горький. Єдине, що я у тих забудовників тоді як контрибуцію взяв – вони нам східці до вулиці зробили задарма, бо незручно було до будинку підходити.

Тим часом іншим керуючим сусідніми будинковими комітетами, які протестували, дали по квартирі, щоб замовкли і не виступали проти будівництва. А я східці отримав! Не практичний я!

Або така цікава деталь: часом падає плитка, якою будинок обкладений, тож я організував встановлення захисних сіток, аби шматки цементу й плитки людям на голови не потрапляли, – врятоване здоров’я, а то й життя мешканців.

Насправді я чимало роботи зробив, але не оформив як ОСББ, бо, крім цього, мав багато інших справ, хоч я – палкий прихильник організації ОСББ. Наприклад, у Польщі 97% будинків мають ОСББ. У Києві, напевне, близько 20%. У таких будинках – «все моє», навіть земля, і все треба берегти, не дряпати, не шарпати, не засмічувати. У Польщі існують не ОТГ, а гміни. Гміна відповідає за все – аж до бур’янів. Навіть за омелу. До слова, омела – мій біль і ганьба українська. Уже так сидіти треба в цьому лайні, вибачайте, щоб не справитися з омелою і амброзією…

А потім якось – до Великодня – мені вдалося з небідних мешканців мого будинку зібрати близько 120 тисяч гривень для ремонту вестибюля. Два шлагбауми встановили, відеокамери. І це ще один факт,яким я пишаюсь.

Отут, у вестибюлі мого будинку, скрізь теліпалися синьо-сірі примітивні поштові скриньки. Замінили їх на сучасні. Замість стелі з кривими панельними перекриттями підвісну стелю зробили. Побудували для консьєржів місце для роботи – комфортне і просторе. І загалом у вестибюлі так просторо, що можна весілля гуляти. Я мріяв тут зробити комфортну зону спілкування. Також переробили вхідну групу у своєму під’їзді. Причому, кошти здали всі, навіть бабусі давали від 25 до 50 грн. Звертався до високопосадовців: «До вас же гості серйозні приходять, хіба не соромно? Давайте розкошелимося». Вестибюль, відремонтований 12 років тому, а й сьогодні ошатний, красивий, приємний.

Цією посадою на громадських засадах – голова будинкового комітету – я найбільше пишався. Бо ж з людьми нелегко працювати. Дехто, може, й дивився на мене скоса. Але я вам скажу: не тільки ні копійки собі з того всього не взяв, а й іншим не дозволяв. Це виключно громадська робота людини, небайдужої до того місця, де живеш. Ти повинен щось робити сам.

Тому я боровся за те, щоб закрити сміттєпровід, який вважаю гидким анахронізмом. Зрештою покликали зварювальника і зробили. А доти в будинку на нюх чути було навіть коли починався період кавунів чи оселедців. Пацюки стали бігати.

З-поміж тих, хто одержував квартири у цьому будинку, – ледь не половини немає серед живих. А хтось переїхав. Це були номенклатурні працівники на кшталт заступника міністра внутрішніх справ чи керівника прикордонної служби. Життя змінюється. Зараз у цьому ж будинку придбали квартири люди переважно з бізнесової плеяди. Але з усіма потрібно говорити. Керівник будинкового комітету – дуже нелегка праця. Поляки влаштовують курси керівників ОСББ, це професія високооплачувана у Польщі. Тут же ж у нас, у Києві, ще процвітає така собі радянщина: все довкруж колгоспне, все довкруж моє. І водночас не моє. І не зрозумієш, чиє воно…

Можу дозволити собі зробити зауваження комусь. Бо 13 років відпрацював на цей будинок. Я зробив все, щоб у нашому (моєму) будинку не було крадіжок. І їх немає. Знаю, що мене поважали і боялися. Я  не терпів  п’яних консьєржів. Як тільки помічав нетверезого на роботі, то просто посеред ночі викликав інших консьєржів з нашого штату, вони приїжджали на таксі, засуджували випивоху і звільняли з роботи.. Але пишаюсь цією роботою. Завжди говорив: найвища моя посада – це голова будинкового комітету. Тому що це суто громадська робота для і на людей, на мій будинок, який люди повинні любити, все для нього робити, а головне – берегти…

Розмову вела Ольга Дубовик

Основне фото: Урочистості з приводу повернення Києву символіки – герба та прапора з зображенням Михаїла Архистратига, травень 1995 рік. На фото – керівники Уряду України, міста Києва та інших міст

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *