Тетяна Череп-Пероганич: “Не можу не писати”

І досі під враженням від зустрічі з письменниками, що проходила в межах заходу “Ти у мене єдина” 23 серпня в Сєвєродонецьку. І хоч часу на все через різномаїття святковостей було обмаль, та все ж мені вдалося поспілкуватися з прекрасною Тетяною Череп-Пероганич — поетесою, журналісткою, громадською діячкою та надзвичайно активною й цілеспрямовано людиною.

– Як Ви зрозуміли, що хочете стати письменницею? Можливо, це бажання було з дитинства?

– У мене писав дідусь. Я його не застала, він дуже рано помер, але залишилися вірші в зошиті, який десь зник, коли я була ще маленькою. І мама моя – вчителька історії, уже на пенсії, пише вірші, у неї дуже хороша поезія, але вона хотіла стати журналістом. У той час була напівсирота, не вистачило якихось балів, тому замість факультету журналістики опинилася в педагогічному виші.

Я змалечку теж навіть не думала ким буду, завжди знала, що стану журналістом. Хотілося реалізувати мамину нездійсненну мрію. У 1992 році закінчила школу й вступила в університет імені Т.Г. Шевченка на факультет журналістики. Мене часто запитували скільки, мовляв, батько відвіз кабанів, що я в той час вступила в університет, бувши сільською дитиною. Але насправді з 13 років активно дописувала до районної газети і мала таку теку робіт, що мене взяли по творчому конкурсу на підготовче відділення. Десь з 13 років я сміливо друкувалася. Навіть у класі 7-8 мої твори були в газеті «Зірка». Це була газета всесоюзного значення, і мене відправили в Одесу, в табір «Молода гвардія» на юнкорівську зміну. Була навіть так відмічена.

Тобто, щось таке жило в мені, я його розвивала. Дуже багато допомагали  письменники-земляки: і Дмитро Головко, і нині покійний професор, літературознавець Анатолій Погрібний, Василь Лопата, Станіслав Реп’ях… Я постійно відчувала їхню підтримку. Живу поруч із селом, де народився Павло Григорович Тичина і там кожного року проходило велике свято, здається, «Чуття великої родини», туди приїздили письменники з усіх країн. Кожен рік для мене це була важлива подія, тому що  знала, що побачу вже рідні, знайомі обличчя літераторів. Це було важливе спілкування, вони ніколи не відпускали, наче вели: завжди питали що я пишу, дивилися ті вірші, щось радили, говорили: «Таню, молодець», «Це не гарно» чи «Треба переписати». Я адекватно сприймала критику, хоча була дитиною. Мені це й сьогодні допомагає, тому що я не боюся, коли говорять «Ай, що вона пише». Значить, це або не мій читач, або я дійсно щось роблю не так і мені треба працювати над тим, на що вказують і довести його до вдосконалення.

Мені дуже подобається журналістика. Я довго працювала в районній газеті, потім приїхала в Київ. У принципі, я завжди в журналістиці, у нас зараз з чоловіком два сайти, ми створили інформаційні ресурси «Еліта» та  «Жінка-Українка» – це мистецький портал, йому 10 років, але він нескінченно працює, наповнюється новими матеріалами. Останнім часом професійно займаюся піаром. Це дещо інший напрямок. Але ручка завжди в руках. Бо не можу не писати. У карантинний період важко давалися рядки, як мені здається, через те, що немає взаємообміну енергіями з читачами. А це для мене особисто  дуже важливо. Не вистачає відчуття, коли після зустрічей приходиш втомлений, але тебе аж “пре” знову щось писати.

– Які були Ваші відчуття, коли Ви видали першу власну збірку?

– Моя перша збірка вийшла в 1996 році. Мені її видали власним коштом батько й покійний дядько. У мене було дуже багато віршів і  не знала, що з ними робити. Мені дали кошти, приїхала в Ніжинське видавництво, тоді ж навіть Google не було, хтось мені порадив. Я, тоді студентка університету, приїхала в цей Ніжин, заходжу й кажу: «Ви знаєте, в мене є купа віршів, я хочу надрукуватися». Мабуть, Богом мене вело, що ніхто не обдурив, що мені на дуже вигідних умовах зробили цю маленьку книжечку «Йдуть дощі», я ще зовсім випадково зустріла там професора на той час Ніжинського університету, відомого письменника Олександра Астаф’єва. Він у мене взяв ці всі вірші, вичитав, відредагував, написав передмову й вийшла повноцінна збірочка. Звісно, зараз я дивлюся на неї, читаю (вона в одному екземплярі залишилася вдома) й думаю, що щось я б ніколи не надрукувала, але, мабуть, це те, що й зветься початком. Сьогодні в мене вже 14 книжок.

Ви журналістка, письменниця, займаєтеся піаром і сайти ведете. Як у Вас вистачає на все це часу й сил? Де Ви їх берете?

– Коли зайдете на мою сторіночку у Фейсбуці, побачите, що вдома не сидимо. Ми любимо подорожувати, навіть коли були закриті кордони, ми все одно  умудрялися десь, принаймні двічі-тричі на місяць родиною кудись поїхати. Проте, буває всього багато назбирується і здається, що не осилю. До депресії я не схильна, взагалі не знаю, що це.Та коли  на мене щось таке напирає неспокійне, я можу посваритися дома з кимось, але вони усі знають, що це такий період, коли мені недобре. Вони не дають мені відсіч, просто чекають, коли буря мине.

Якщо довго нічого не роблю, на роботі спокійно, не пишеться і сайтами якось не займаюся як слід, тоді вже в мене сверблять руки, здається, що щось не те, тож я шукаю якихось пригод на свою голову, а точніше нових занять, і знову з головою — в роботу. Не втомлююсь, працюючи. А ще ж завжди щось додаткове трапляється.  Буквально днями була в журі двох конкурсів і вичитувала в одному з них 300 віршів, в іншому – приблизно 180 і десь до 100 прозових творів. А ще дитячі роботи. Мала все це вичитати, виставити оцінки. Це ж відповідальність, особливо коли це дитячий конкурс і так хочеться, щоб було все чесно, щоб відчути дитину, що вона талановита й допомогти їй. Тож позавчора спати лягла у 3:30 ночі, але це нормально. Мій чоловік – знаний, досвічений вікіпедист. Так, я сиджу у своїй кімнаті, а він – у своїй кімнаті пише статті. Ми багато в чому схожі. Він до 4000 статей сам створив, окрім того, що  редагує інші постійно. А ще ж і в нього основна робота. Ми так зійшлися й не заважаємо один одному, доповнюємо один одного і підтримуємо завжди.

Ваша поезія сповнена теплом, світлом. Це Ваш стан душі, чи Ви рівняєтеся на когось із класиків?

-Коли запитуєш когось, що вони читають, зазвичай називають популярні імена, але насправді здебільшого вони називають ці прізвища тому, що вони завжди на слуху, але при цьому не всі читають тих, про кого говорять. Це нормально, що одні на слуху, інші ні. Хтось з моїх ровесників потрапив на хвилю визнання ще у час 90-ті, вийшов на сцену та утримався на ній. Хтось у стіл пише шикарні речі, які ми, можливо, ніколи не почитаємо. Але я завжди називаю Ліну Костенко, тому що для мене вона поетеса № 1. Особливо люблю її творчість, ще Василя Симоненка і Олену Телігу. У нас була дуже читаюча родина, у нас вдома усі читали. З дитинства у мене було дуже багато книжок і я й до сьогоднішнього дня читаю здебільшого класику. Сьогодні є немало  хороших авторів, але і багато таких, чиї книжки купиш, начебто і знаєш цього автора, наче хочеться почитати, та коли починаєш, бажання продовжувати зникає. Але ж я кажу, у кожного з нас своє коло шанувальників.

Що б Ви порадили початківцям, які хочуть стати письменниками, проте не знають, з чого почати, як почати друкуватися, бояться?

– По-перше, не боятися. У мене в юні роки не було такого оточення творчого, щоб з кимось можна було постійно розвиватися гуртом, творити так, як сьогодні практично в кожному райцентрі є  літстудії, літературні об’єднання. Тоді в 1990-2000-х не було в таких масштабах, не було інтернету, ми не могли бути “друзями” в Забужко, чи у когось ще, спілкуватися з відомими літераторами напряму постійно, а не коли пощастить. Це шанс, дуже великий шанс і ним треба користуватися. До речі, я сьогодні їхала в потязі з дівчиною з Лисичанська – Катериною Галенко. Вона пише вірші. Розповіла, що зробила переклад «Родины» Піанобой, надіслала виконавцю в месенджері, й  він зараз співає її («Вітчизна»),  продовжують співпрацювати. Людина не побоялася, звернулася. І отримала позитивний результат.

Є багато конкурсів, відшукуйте в Інтернеті, знаходьте конкурси, не бійтеся. Не обов’язково кожного разу ставати переможцем. Десь вас відзначать, десь запросять на якесь вшанування, нехай дипломом не переможця, але ви побуваєте в цьому оточенні, шукайте контакти. Але є ще одне. Я вичитувала конкурсні роботи й 50% віршів написано людьми, які не є поетами навіть приблизно, але вони почитали, що є конкурс, наприклад, про вишиванку, та й думають, що напишуть про неї. Бо ж хіба це тяжко?! Треба розуміти наскільки це тобі треба, для чого, треба розуміти, що це така свого роду карма, яку нестимеш потім через усе життя, це не завжди легко і просто. Це буває навіть дуже важко. Але в моєму випадку воно того варте.

художниця, філологиня м. Сєвєродонецьк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *