Фальшиві талони…

Це було ще в радянські часи. Обід у шкільній їдальні коштував від 16 до 24 коп. (в залежності від меню). Щоб отримати під час великої перерви свою порцію через віконечко, потрібно було заздалегідь у чергового з учнівського комітету придбати талон – проштампований на листочку із зошита в клітинку паперовий прямокутник.

Якось директор на лінійці порушив тему фальшивих талонів – обідів з’їдається більше, ніж купується талонів. Уся школа реготала. Чомусь цей факт усім видався смішним. Шахраїв так і не вичислили.

Пізніше від одного старшокласника дізнався таємницю. Писали вони якусь важливу контрольну з райвно. Учителька принесла з учительської коробочку зі штампами і печатками. Кожну роботу слід було проштампувати. Учительку хтось викликав у коридор, вона надовго залишила клас, а хлопці кинулися розглядати печатки. Серед інших побачили і ту маленьку, для талонів. Самий спритний видер із зошита в клітинку листок і почав рівними рядами штампувати талони. За ним утворилася черга, всі штовхалися, видирали печатку, щоб і собі запастися хоч кількома талонами.

Як прищеплюється громадянам вірус нігілістичного, скептичного ставлення до інтелектуалів

З журналістським хамством треба щось робити. Ну, от чому молоденька дівчинка чи хлопчик в студії будь-якого канала звертається до сивочолого мужчини чи набагато старшої жінки просто по імені? Їй 25, йому 60. Просто Сергій, чи Іван, чи Леонід. Ситуації не рятує навіть кумедність моменту коли у відповідь молоденьке дівчатко чує від підстаркуватого експерта чи політика: “пані Ірино” чи “пані Наталю”.

Можна було б не зважати на невихованість та брак професійної етики молодої журналістської порослі. Та виявляється вони можуть бути чемними і професійними. Але не з усіма. Іноді приходиться чути: “Олег Валерійович”, “шановна Юліє Володимирівно”, “Володимир Борисович”. Така вибірковість не може бути пов’язана лише з повагою журналіста до посади чи життєвого досвіду. Бо дехто з тих, хто заслужив журналістську ласку не мав і не має а ні посад, а ні власної життєвої історії. Тобто, справа в іншому.

Питання риторичне…

Адель Станіславська

А знаєте, от чим далі, тим частіше закрадаються оті зрадницько-крамольні думки, що я би й сама не проти “здиміти” з України куди подалі. Забратися.

Не тому, що тут тяжко жити фізично, тяжко втримувати баланс, тяжко працювати, тяжко платити податки, тяжко заробляти на ліки, тяжко ставити на ноги дітей, тяжко дозволити собі такий-сякий відпочинок, що в прямому сенсі слова, а не п’янку з обжираловками, яку декотрі відпочинком лишень і вважають, розмінюючи «останні» єври чи доляри (а деколи тратячи таки останні гривні, а того й гірше – позичаючи), аби справити «відпочинок» так, щоб зарахувалося – “як в людей”…

Про що сказав Луческу?

Серед передвиборчих розмов, новин, розчарувань, відкриттів та інших бурхливих реакцій трапляються веселі штуки.

Поки вже зранку народ ледь не чубився кожен за свого кандидата, колись відомий в Україні футбольний тренер Мірча Луческу сказав, що Валерій Васильович Лобановський не заслуговує на звання одного з найкращих фахівців в історії футболу, що він за межами України нічого не досяг. І, взагалі, саме у нього, у п.Луческу, дуже багато всіляких трофеїв. А Валерій Васильович – так собі. Сидів там на лавці, хитався, потрібної кількості трофеїв не здобув, чого його згадувати у поважних рейтингах. Це вже я від себе, слідуючи логіці п. Луческу.

ОбрАза п. Луческу була спровокована рейтингом найкращих тренерів світу за версією France Football.

Вкотре про щирих патріотів…

Вкотре про щирих патріотів. Не хочу використовувати лапок в слові патріот, хоча писатиму про тих, хто толерує справжніх ворогів України. От такий український парадокс. Раніше нагадував, як у 1999 році частина патріотів підтримала спочатку Є.Марчука, а в другому турі Л.Кучму, чия перемога загнала українців в стійло олігархічного режиму. Сьогодні пригадався ще один гріх частини щирих патріотів. Його ім’я – Леонід Кравчук.

В 1991 році на президентські вибори вийшли два рейтингові кандидати: Л.Кравчук від компартноменклатури та В’ячеслав Чорновіл від Народного Руху України. Партноменклатура вже проголосувала за незалежність від єльцинської Росії і готувалася закріпити владу у своїх руках. Їм заважав лише В.Чорновіл і Рух. І от було прийнято рішення «допомогти» патріотам поборотися проти В.Чорновола і не допустити його входження до другого туру виборів.

Всупереч рішенню Руху, для участі у виборах виставляють свої кандидатури І.Юхновський, за яким тоді стояв Л.Кучма та Л.Лук’яненко, котрого підтримувала частина дисидентів та української діаспори. Іноді складалося враження (і не лише у мене), що на зустрічах з виборцями ці кандидати агітують не за себе і свої програми, а проти В.Чорновола. В результаті голоси патріотів було успішно розпорошено і Л.Кравчук виграв в першому турі. Друге місце посів Чорновіл, який отримав голосів у п’ять разів більше за Л. Лук’яненка і в двадцять разів більше за І. Юхновського. 

У селі…

– Прокинулася зранку від дріботіння дощику у вікно майже над самим вухом.
– Дощик пройшов – защебетали птахи весняно.
– Пішла до сусідки – дізналася про всі останні новини на кутку. Не сумно.
– Розбудила своїх хлопців. У селі вони можуть спати до обіду.
– Мама приготувала сніданок. Її супчик пахне не те що на всю хату, а на всю вулицю. Я люблю, коли вона готує. Поснідали.
– Штурхнула кота. Почитала, що сьогодні Прощена неділя – вернулася і попросила в кота вибачення.
– Гребу город у батьковій сорочці, яку за життя він так любив носити, і маминій пуховій хустці. Треба мене бачити! Але як тепло від цих дорогих серцю речей.
– Сходила на кладовище. Трохи навела лад. Могил родичів на одну мене забагато. Але десь ще в дитинстві у голову внесено, що поки ти жива, маєш дбати і пам’ятати не тільки про тих, хто поруч, а й про тих, хто був до тебе.
– Півень наздогнав і дзьобнув у ногу. Якби я його наздогнала – був би ще один суп. Мама вчасно стала на захист півня.
– Збираємося у місто. Чоловіка, який неохочий до праці на землі, від землі не можу відірвати.
– Переодягнулася. Сиджу під двором на лавці і думаю про те щастя, що у дрібницях.
– ЩАСЛИВА!!!

“Припускаю, Григора Тютюнника вбивало нерозуміння”

Степан Процюк,
письменник

В ніч із 5 на 6 березня 1980-ого року звів рахунки із життям великий український письменник Григір Тютюнник. Йому було тоді 49 років.

Повернулися з ресторану. Він був напідпитку. Зачинився у ванній. Не озивався звідти. Коли дружина розбудила старшого сина, сімнадцятирічного Михайла, той ванну відкрив, але вже було пізно. Григір Тютюнник повісився. Передсмертну записку забрали кагебісти. Дружина Людмила запам′ятала лише приблизне «мучте вже когось іншого, все , що я написав, спаліть». (Через рік, у 1981 році вкоротив собі віку чудовий письменник Віктор Близнець; із вразливою душею «як павутинка».)

Ще у травні минулого року, коли я побував у с. Шилівка Зіньківського району Полтавської області, у музеї братів Тютюнників у приміщенні школи, більшість часу там думав про Григорове самогубство.

Шлях до Української церкви. Московські священики лякають вірян турецьким султаном

Інформаційні стрічки новин рясніють повідомленнями про те, як у різних регіонах країни релігійні громади переходять від УПЦ МП (про перейменування далі) до ПЦУ – Православної церкви України. Законодавство унормовано, свою волю громадяни висловлюють на зібраннях, прогнозовані Кремлем криваві сценарії пробуксовують. Утім, шлях становлення Української церкви буде непростим і тривалим.

За що я люблю свою рідну мову

1. За чарівну силу наголосів.
Коли на терЕнах цвіте тЕрен, і коли не кожне об’Єднання спричиняє об’єднАння, але у будь-якому вИпадку лише чорнОслив – і лише рАзом.

2. За підступність кличного відмінка.
Коли кличеш її так ніжно – Валеріє! А його так завзято – Валерію!
Головне – не переплутати. Хай вас філологічний бог оберігає від форм Анатоліє, Григоріє, Юріє….

3. За неперевершену простоту числівників.
Коли пишаєшся сімома тисячами шістьмастами шістдесятьма чотирма вивченими правилами. А тоді на біс – сьомастами тисячами шістьомастами шістдесятьома чотирма! Видихаєш полегшено, що не зав’язався у вузлики ні мозок, ні язик. І берешся ставити в орудний відмінок наступний числівник.

Пандуси – в голові…

Писала нещодавно новину про ДБН і подумала, що вони мають місце бути, оновлені, вдосконалені, втілені в життя. Але поки ми не побудуємо пандуси для людей, які їх потребують, в своїх головах, навряд чи нові (наголошую – вкрай необхідні) будівельні норми внесуть у наше суспільне повсякдення якісь особливі зміни.

Бо біда не лише в непристосованому транспорті, тротуарах тощо. Найбільша біда в тому, що досі існують бар’єри між нами, людьми. Це ми часто вдаємо себе незрячими, коли поруч той, кого треба перевести через дорогу, глухими, коли хтось просить, щоб його почули… Нещодавно в метро бачила жінку, яка стояла з коляскою і чекала на працівників станції, щоб підняти хворого у візочку східцями. Десятки молодих, дужих чоловіків пройшли повз і не один не спинився… Таких прикладів у кожного набереться. Не буду їх наводити.