Наш Крим?

Мені здається, що ми назавжди втратили Крим…

Нещодавно до нас приїзджав далекий родич, який живе в звичайнісінькому кримському селі.

– Як Ви там живете?

– Та все у нас добре. Нічого не змінилось. Принаймні гірше не стало, – розповів родич.

Як жили по-простому, так і живуть. Не “ватники”, не “путіністи”, просто звичайні люди, яким немає куди їхати і які залишились жити в російському Криму. Для них головне – заробити на кусень хліба…

Мовнокультурний світ кладовищ. Роздуми напередодні поминальних днів

Очевидно, ніхто не буде заперечувати, що кладовища, давні поховання, які розташовані на території України, – українські, тобто належать Україні, мають пряму до неї приналежність.

Говорити про кладовища в плані національних чи релігійних традицій – швидше всього це прерогатива науки і церкви. Хоча незаперечною загальною традицією є попри все наведення там порядку. І це в усьому світі так. Але в Україні цим навряд чи яке кладовище може похизуватися. І це теж традиція. Центральні алеї великих міських кладовищ ще підтримуються в належному стані, порядку якщо не родичами померлого, то працівниками відповідних служб. Але віддалені могили переважно занедбані. Працівників не вистачає, щоб навести лад на всій території. Це про міські кладовища. А що вже казати про сільські?! Позаростали вони не лише кущами, а й величезними деревами. До деяких могил дістатися або досить складно, або практично неможливо.

“Дай попити!”

Вже зрання мені потрібно було принести відро свіжої колодязної води. Бабуся особисто для мене тримала в господарстві маленьке п’ятилітрове відерце з алюмінію. Вода треба була, щоб кави попити і зробити пиріжки з картоплею. Прокинувся, одягнувся, взяв відерце і, непоспішаючи, пішов до криниці. Знаходилась вона далеко, десь кілометр-півтора від мого дому. Треба було вийти з провулку, звернути на головну вулицю Набережну  потім дворами, стежками…

Рибна юшка, як свято серед буднів

Через десятиліття вдивляюся в рідні подільські простори і бачу, як у степовій далині з’являється миготлива крапка, яка поступово перетворюється у яєчну пляму, за якою здіймається курява. Що воно таке? Машина? Так. Жовтогарячий “Москвич” на швидкості 50 км/год долає грунтові шляхи рідних ланів. Зупиняється обабіч поля, де жінки сапають буряки. Водій підходить до ланкової, щось говорить з нею, та махає рукою, скликаючи сапальниць. За кілька хвилин усі збираються біля машини. Водій відкриває багажник, ще один чоловік, який сидів на передньому пасажирському сидінні, допомагає витягнути бідон. З’являються ополоник, алюмінієві ложки і миски, нарізаний кирпичик. Нормачки всідаються на краю поля, черпають ложками із мисок уху, нахвалюючи приготовлене. Обід для них уже привозили, а тут на полудень ще й рибна юшка, як неочікуваний і приємний бонус.

Про книжки

1. Книжка – це ідеальний співрозмовник. Багато про що розкаже, але при тому не лізтиме у душу із зайвими запитаннями й повчаннями.

2. Книжка – це дороговказ. Не кожна книжка стає світлом в кінцю нашого персонального тунелю, але йти до нього значно легше, коли прочитав, що десь там є ті, хто з цього тунелю таки вийшов.

3. Книжка – це зброя. Можна відбиватися від супротивника прочитаними фактами. А можна – банально, книжкою – по голові. Якщо це тлумачний словник чи п’ятдесят томів Івана Яковича, то буде важка зброя.

…Я Українобот, мамо, «забытой Богом страны…»

…Я Українобот, мамо, «забытой Богом страны…»

Дешеві мелодраматичні прийоми домінували в сценарії 1+1 на ток-шоу «Право на владу» за участі Зеленського/його «команди»/і Мосійчук:

• сын заболел – ты куда, папа?.. – в президенты… (реклама на теме детей – самая ударная);
• да, мы много выпили водки с луганчанами!.. (свой парень – «водяру жрет», как мы: пацаны проголосуют за Зе);
• да откажись от дебатов на стадионе − это опасно, тебя могут подорвать, умоляет Дима Гордон (пожалейте Володю! и наши сердобольные жалостливые тетки проголосуют за Зе!).

Часопис ERC Magazine спонукає свого читача думати, дискутувати, шукати правильні рішення

Володимир Костенко,
CEO ERC

Видання часопису ERC magazine почалось майже 11 років тому з огляду на дефіцит комплексно підібраної періодичної  інформації в індустрії  та майже повне зникнення профільних журналів.

Читачі отримали перше число часопису у вересні  2008 року. В компанії зберігаються всі примірники, яких вже налічується 57.  Видання періодичне, щоквартальне.  З  весни 2015-го року україномовне.  З початку й до травня 2018-го року виходило форматом А4 й містило матеріали 80-120 сторінками.  Перші числа були присвячені виключно споживацькому сегменту електроніки та комплексним рішенням для бізнесу та установ.  З роками перелік матеріалів зростав та були залучені статті на інші тематики.  Наприкінці 2017-го року у часописі публікувались не лише матеріали про продукцію та рішення галузей споживчої  електроніки та комплексних рішень для бізнесу чи установ, а й  про продукцію для помешкань, садиб, домогосподарств, про побутову техніку та телевізори, іграшки та товари для дітей, трендові сучасні пристрої та геймінг. З огляду на це, з травня 2018-го року часопис друкується вже 4-ма окремими серіями, кожна з яких присвячена окремому головному продуктовому напрямкові.

Я буду спілкуватися українською

Мамо, а чому в садочку лише я спілкуюсь українською?
– Що всі-всі дітки говорять російською?
– Так. Тільки я. І Аня трохи…

Знаєте, я не можу пояснити цей абсолютно дивовижний мовний феномен: чому коли серед україномовних діток з’являється кілька російськомовних, то всі переходять на російську? Чому вихователі спілкуються з дітками українською мовою, а хлопчики та дівчатка між собою російською?

Знаєте, мені дуже сумно, що за двадцять (!!) років мовна ситуація в Києві не змінилась: у дитсадках та школах діти здебільшого спілкуються між собою на російській мові. Коли я навчалась у школі, ситуація була така ж сама: українською у нашому класі спілкувалось лише кілька дітей.

Я маю лише два пояснення цьому мовному феномену.

Екскурсія в Молдову

Роман Козловський

Сотні кілометрів доріг, знайомство з новими і добре забутими старими пам’ятками, дегустація вин та місцевих страв – саме так пройшла дводенна експедиція в Молдову, яку ми організували спільно з Ornament Ukraine Travel. І можу сказати, що вона вийшла дуже вдалою. Хоча б тому, що вже надходять на пошту запити від туристів, які також виявили бажання вивчати цю одночасно близьку і маловідому для українців країну. Ну а далі багато букв.

Почну з відповіді на питання, яке мені задавали найчастіше: «А чому взагалі вирішили поїхати в Молдову?». По-перше, це був свого роду тест-драйв частини нашого 10-денного пакетного туру по Україні і Молдові, який ми вже пропонуємо іноземцям. Ну, а по-друге, самим стало цікаво як же там у них з туризмом, крім виноробів і дегустацій.

Президенти зміняться, а нам з вами тут жити…

Незалежно від того, хто виграє у другому турі президентських перегонів, ми всі програли. Ми, як суспільство і як держава, стали слабшими.

По-перше через штучно нав’язану внутрішню ненависть і нетерпимість між собою. Ті самі люди, хто п’ять років тому були готові підставити плече один одному, сьогодні один одного шельмують. Люди, яким довіряли чомусь стають “бидлом” лише за право мати власну думку. Навіть для ворога знаходяться делікатніші слова, ніж для своїх “інакодумців”. На жаль, ця ненависть і нетерпимість найбільшою мірою породжена гаслом нинішнього Президента: “або ти за мене, або ти – ворог”.