Іванна Стеф’юк: “Загалом я – звичайна жінка”

Карантин можна розглядати як обмеження, а можна – як затишшя. Тому творчий тандем- тріо  акторка Марʼяна Кодіна-Іванович, поетеса Тетяна Іванович та редакторка Соломія Мардарович започаткували проєкт «Поетичне одкровення».

Цього разу у фокус уваги авторок  проєкту потрапила Іванна Стефʼюк – українська письменниця, етнологиня, наукова співробітниця і професійна мрійниця. Отож, говоримо просто про головне – прості запитання, прості відповіді (здавалося б). А насправді – одкровення, навіть трохи поетичні.

–  Іванно, хто ви за освітою? Чи визначає ваш фах спосіб життя, чи впливає?

За  освітою я – філологиня, і  дуже щаслива з цього приводу. Кандидатка філологічних наук, докторка філософії у галузі філології, займаюся етнологією та літературознавством.І так, впливає – я отримала дуже якісну університетську освіту, і залюбки вчуся далі самостійно, удосконалююся.

–  Чим займаєтесь у житті?

Якщо сказати стисло – то займаюся літературою і традиційною культурою. Але, мабуть, тут варто все ж уточнити. В мене склалося так, що відразу дві області нашої країни – мені рідні, то я так і живу – на дві області. На Буковині я курую дослідницький проєкт Центру культури Буковина «Спадщина», завідую науково-методичним кабінетом дослідження та збереження традиційної культури цієї ж установи. Займаюся традиційною культурою, нематеріальною культурною спадщиною. Я працюю у «машині часу», саме так можна охарактеризувати цю безпосередню дотичність до позачасових традицій. І отримую ще одну «бонусну» освіту – наш директор, заслужений діяч мистецтв України Микола Шкрібляк, виховує нас саме як науковців, дослідників традиційної культури, а не просто методистів у сфері культури. Взагалі змінила багато професій – від викладацької діяльності і журналістики до виховательки у дитячому морському таборі, але повноцінно знайшла себе аж зараз, коли досліджую культуру українців у теоретичній та практичній площинах.

На Прикарпатті, зокрема – у моєму найдорожчому Снятині – я працюю науковою співробітницею музею Марка Черемшини. Тут я виховувалася у науковому і світоглядному плані 15 років і тому зараз належати до цього колективу – одне задоволення.

Також з 2013 року я членкиня Національної спілки письменників України, у моєму доробку 6 книг, три – одноосібні і три у співавторстві.

– Чи підтримують Ваше хобі рідні?

Котре з? Насправді я чим тільки не захоплююся – мандри, верхова їзда, читання, кулінарія, ще багато різного. Я не з усіма рідними обговорюю свої захоплення, мені подобається жити «у своєму світі». Але можу сказати так: якими би ми самостійними і «на всю голову творчими» не здавалися, нам насправді дуже цінно, аби сильна, впевнена в собі, мудра людина, на яку хочеться рівнятися – просто любила і сприймала. І окрилювала. Бо коли шлях особливо каменистий, пішки – ніяк. З дитинства я звикла все сама, мені наодинці з собою комфортно. Але «сама» і «самотня» – різні насправді речі, тому я дуже ціную тих кого люблю, кого шаную, кому вірю.

–  Які теми порушуєте у своїй творчості? Про що в першу чергу повинен розповідати вірш? Безпосередньо, ваша поезія – це…?

Це загадка. Передусім, для мене самої. Проза так само. Бували випадки, коли мені збувалися мої сюжети. Або не мені – хтось із читачів підходить на вечорі і каже, що почув приватну історію своєї родини, мовляв – звідки я знаю. А я не знаю, звідки…

Моя творчість і моя наука – про любов до традиції. То трохи пафосно звучить, але є ті сволоки, що підпирають світ (хай буде мій особисто) – мова (літературна і діалект), традиція, народна культура, віра і духовність, природа і гармонія живого, людські взаємини. Це те, що насправді має значення первинно, воно повинне бути від самого початку. А все інше – іноземні мови та культури, матеріальна успішність, особистісні фахові риси – це інструмент. Без якого мало що вдасться, але інструмент не може бути самоціллю.

Я би хотіла, щоби мої книги були про гармонію. Але чи так це – знає лише читач, я не можу оцінити обʼєктивно.

–  Як часто редагуєте свої твори? Чи повертаєтесь до них і змінюєте?

Коректурі твір піддаю один раз відразу по написанні, і другий раз – на наступний день, «на свіжу голову». Але ні статті, ні новели, ні тим більше вірші – не виношую і не дописую по кілька разів. Так, я знаю, що багато письменників вважають цей шлях єдиним правильним – відточувати кожен рядок, «вимучити» кожен образ. Я віддаю перевагу чистоті думки. Пишу легко, і дуже вдячна Богові за те, що він посилає мені це світло – задум, який веде мене доти, поки не напишу. Всі мої твори – свіжі. Я їх публікую, як тільки виправлю технічні помилки.

Насправді творчість (наукова чи художня) – це дуже індивідуальне. Тому коли котрийсь із авторів менторськи каже «правильно лиш так», хочеться зіронізувати: «А звідки ти знаєш?».

–  Чи маєте поетичну збірку? Над чим працюєте зараз?

Щоби не «образити» жодну зі своїх книг, назву їх у хронологічному порядку, щоправда не всі вони – з віршами:

«З гостем за руку»: це моя перша художня книжка, головний редактор, видавець – Володимир Погорецький, видавництво «Золота Пектораль». Вона ще була у друці (2013), як за публікацію у однойменному журналі «Золота пектораль» мої новели відзначили по-особливому: за них мене прийняли до Національної спілки письменників України. Цей дебют був для мене визначальним. Автори ілюстрацій – Ольга Гордійчук та Роман Пазюк.

«Марко Черемшина у спогадах, документах та матеріалах» – тут я співавтор-упорядник (разом із Русланою та Петром Кірєєвими). Це найповніше на сьогодні джерелознавче видання про Марка Черемшину, і це перша моя науково-упорядницька робота. Книга побачила світ у 2014 році за загальною редакцією Володимира Карого.

«Рибниця» – поетична книжка, за рукопис якої я отримала у 2018 році грант президента України у галузі літератури. Ця книжка виявилася найбільшою мандрівницею – «поплила» в Польщу, Чехію, Італію, Канаду, була представлена у кількох обласних центрах нашої країни, і вона ж удостоєна найоригінальнішої презентації. Річка Рибниця бере свій початок поблизу Яворова у Косівському районі в урочищі Стіпотоки. І саме в тому місці, де зароджується Рибниця, у воді, майстри та знавці традицій Олена та Михайло Прокопʼюки, краєзнавець та етнолог Василь Зеленчук прочитали поезії з цієї книги. До речі, автор обкладинки та ілюстрацій – Руслан Трач, творчість якого серйозно повпливала на мій поетичний світогляд.

«Раптівка/Обратная сторона земли» – це книга-діалог, написана у співавторстві з поетом Артемом Сенчилом. Його частина книги написана російською, я ж відмовилася писати чужою для мене мовою, тому моя структурна частина називається «Раптівка». І до речі, це слово – «раптівка» (раптова злива у горах) ви не перекладете дослівно на російську чи якусь іншу. Це той карпатський дощ нізвідки, який падає на мандрівника з ясного неба і за півхвилини минає. Це слово існує лиш гуцульською.

«Гуцульський ліжник: дискурс через віки» – науково-експедиційні нариси у співавторстві з моїм вчителем і наставником Миколою Шкрібляком. Одна з найвідповідальніших для мене книг, робота над якою відкрила, як ключ, цілі пласти в трактуванні української обрядовості. Це наукова книга.

«Людина і світ у слові Марка Черемшини» – це моя одноосібна літературознавча монографія, написана безпосередньо на фондовому матеріалі уже згадуваного вище музею Марка Черемшини, академічним наставником є мій науковий керівник – професор кафедри української літератури Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Богдан Мельничук, він же написав передмову до монографії. Книжка видана у рамках програми книговидання Снятинської районної ради.

Карантин у мене вийшов таким собі періодом сублімації –  підготувала до друку книгу поезій «Вовчий знак», наукову книгу «Завиванець: смачні шари рідної традиції», наукову книгу «Ой Канадо-Канадочко».

– Наскільки природно почуваєте себе у написанні прози?

Власне, з прози я починала. Перша книга була прозовою. Потім були роман «На хітанці» та повісті «Близниця» і «Вітер над курултаєм», вони підготовані для друку, але наразі я фінансово не голова до публікації книги. Тому підготованих багато, але вони чекають свого часу.

Також саме на карантині я почала писати автобіографічні образки, присвячені народній кулінарії села Кобаки, звідки я родом – думаю, при можливості я також їх опублікую.

– Як би Ви охарактеризували свій стиль?

Насправді мені важко подивитися на свою прозу збоку. Якби це був чийсь текст, все би було значно простіше. Тому право відповісти на це запитання мають літературознавці, літературні критики та читачі.

А чи можна простежити періодичність написання – ну, наприклад, скільки віршів на місяць (умовно кажучи) Ви пишете?

Також важко сказати – буває по два на день, буває місяцями мовчання. Я маю такий огріх певний – не датую зовсім свої твори. В принципі, дата написання збігається з датою публікації на моїй сторінці, при бажанні можна все відстежити, але чомусь ось так. Як і практично немає віршів із заголовками чи присвятами. До речі, тут мушу похвалитися, щодо присвят. Аби я написала вірша-розмову, цілеспрямованого якійсь людині – ми з цією людиною маємо бути дуже свої. Такого вірша я присвятила вашій мамі, Тетяні Іванович – це та людина, за спілкування з якою я завжди буду вдячна Богові.

–  Звідки черпаєте натхнення для творчості? Що робите, якщо його немає?

Дуже надихаюся природою, люблю слухати цей світ. Гладити оком краєвид, поки їду в автобусі чи автівці, обіймати соняхи, цілувати коня, зустрічати сонце і говорити з  ним поглядом. Музика дуже надихає, добрі книги, іноді – фільми.

А коли не пишеться  – ну що ж, іду займатися повсякденними справами, не «вичавлюю» з себе слова «аби лиш було». Все має бути легко, природно, і з любовʼю.

Кого з письменників ваш світогляд обирає як улюблених?

Улюблене запитання філолога – бо його 5 років вчили дегустувати книги. Я назву не в часовій чи якійсь іншій послідовності, багато і забуду напевне сказати і згадаю аж після публікації інтервʼю. Бо коли читаєш по три книжки в тиждень – багато з них влучають в душу і оселяються десь у закамарках свідомості. Отже, «мої» письменники – Марко Черемшина, Тодось Осьмачка, Дорж Бату, Ганна Осадко, Тетяна Череп-Пероганич, Сергій Осока, Юр Іздрик, Василь Герасимʼюк, Тарас Мельничук, Марія Матіос, Мирослав Дочинець, Богдан Марциняк-Волошин, Михайло Коцюбинський, Олена Теліга, Таня Пʼянкова, Василь Шкурган, Ольга Токарчук, Богдан Томенчук, Василь Шкляр.

Дуже не люблю снобізму в цьому питанні, типу «читати того-то є ознакою поганого смаку, а ось того не обожнювати – злочин». Насправді є місця в читацькому житті для чтива, а є – для філософських трактатів,  тому диктувати комусь, хто геній, а хто ні – .. ну не знаю, оминаю такі розмови. Як і не люблю, коли за величчю письменника, як за щитом, маскуються любителі пафосу. Так, Василь Стефаник писав коротко, сильно і страшно. Так охарактеризував його літературний світ.. Максим Горький. Любителі тиражованих цитат не завжди підозрюють про авторство. І вже однозначно, що коли ми називаємо письменника генієм – ми маємо його прочитати. Читаймо, і читаймо багато – тоді нам точно не загрожує бути «людиною-штампом». Будьмо справжніми – в читанні теж.

–  Існує певний стереотип – письменником уявляють людину, яка цілу ніч сидить за ноутбуком і пише. Чи це відповідає реальності?

Не можу сказати за всіх. Щодо мене – так, буває, що задум не дозволяє піти на відпочинок. Ну, наприклад, стаття про Завальську січ «Козаки повернулися» писалася весь день, а потім ніч і до ранку. Бо я розуміла, що лише поки я горю ідеєю – лише доти я здатна писати живий текст. Вранці воно вже буде не те. Я боялася випустити цю рідкісну птаху – натхнення то, мотивація, творчий імпульс – називаймо як завгодно, і тому я не заснула, поки не дописала.

А загалом я – звичайна жінка. Так, я можу писати вірші чи кавальчики прози у транспорті, на роботі, ще десь, можу «зависнути» у своєму світі  і не реагувати на розмови зі мною. Мої колеги тоді жартують, що я в космосі. Але мої будні – вміру кольорові, вміру інтенсивні, різні. З хатніми справами і укладанням волосся, з мандрами і клопотами. Кожен свій день планую, аналізую, досить скрупульозна до часу. Намагаюся його не витрачати намарне. Але бувають дні, коли я увесь день п`ю молоко і дивлюся мультики, і в мене нічого не відбується, перезвантаження. Цедесь раз у тримісяці я собі можу дозволити – день нічого не робити.

–  Коли краще пишеться: вранці чи вночі?

Вранці. Найсвіжіша голова вдосвіта. Саме тому я намагаюся оцей коридор – 6-8 ранку – використовувати щодня саме на письмо.

–  А чи є у  вас друкарська машинка? Колись саме це асоціювалося з письменником. І мрія – мати невеличку хатинку на березі моря і писати.

Я навіть не вмію нею користуватися, хоча зовнішній вигляд дуже подобається. Маю ноутбук, який, по суті, є друкарською машинкою, бо саме друком він займається по 14 годин на день. Багато пишу вір руки, але це, переважно, конспекти.

А щодо моря – так, це любов, я обожнюю водну стихію. Колись я працювала кілька місяців в Одесі, тепер відпочивати влітку на кілька днів приїжджаю. Я страшенно люблю це місто саме за море і характер. Харизматичність одеситів. Я би там оселилася, мабуть, якби не російська мова. Аби відчувати себе вдома – мені важлива саме українська мова. А  жити в гостях (як би там красиво не було) – для мене це неможливо.

Тому, до речі, і можливості роботи за кордоном чи стажування довготривалі я відхиляла – мені дуже важлива українська мова.

– Справжній письменник. Який він? Це людина, яка має велику кількість читачів чи велику кількість виданих збірок? Чи щось інше?

Теж не знаю =). Іноді все закономірно: сильний письменник є улюбленцем публіки (наприклад, як Мирослав Дочинець). А іноді диву даюся: абсолютно буквальні, очевидні речі, які ще оповідками чи віршуванням можна назвати, а ось поезією чи прозою – ні, облітають інтернет, тиражуються, і автор впізнаваний. Я з етичних міркувань не буду називати прізвищ, бо сама казала, що не люблю вказувань кого читати, а кого ні. Не хочу образити чиїсь читацькі смаки. Але читаючи ну надто вже очевидні, банальні рядки, думаю «Ну як, як 1000 поширень?». А потім думаю собі: «Це чийсь вибір. Так, не співпадає з моєю картиною світу, то й що з того? Якщо комусь наївний на мій погляд вірш сонце в душі засвітив – та най його автор дужий-здоровий буде, а якщо я вже знаю, що мені не подобається – не читатиму».

–  На Вашу думку, чи  обов’язково у вірші повинна бути рима? Є два табори: перший підтримує, інший ні. Ви до якого відноситесь?

Я однаково люблю і  силабічну поезію, і силабо-тонічну, і тонічну, і верлібри. Все залежить від тексту.

– Найболючіший, на вашу думку, удар для письменника.

Напевне, нерозуміння і штампи. Мені доводилося бачити, як сердяться письменники, які пишуть про неблагополучні райони міст і дитячі психотипи сиротинців (наприклад), а вчителька-методистка розробила сценарій про їхню творчість в стилі «вишиті рушники-калина-пафос». Бо це недоречно, неспіввідносно, як вечірня сукня на стадіон. І так же дивно (мені особисто) виглядають спроби «перевзути» Франка у кеди, а Лесю Українку – у світшот. Так, це живі люди, але в усьому важлива міра. В літературознавстві я люблю «вдивляння у душу» – спочатку дізнатися, що це за письменник і як він мислить, відчуває цей світ, що йому пасує, а вже тоді – розповідати про нього. Тоді буде щиро і чесно, і тоді ті ж учні оцінять, тоді їм урок буде не притягненим за вуха штучним сценарієм, а частиною життя.

– Якщо не секрет, які у Вас мрії?

Ой, я та ще мрійниця. Мрію завжди мати смак до життя, скільки би мені Бог не відвів на цьому світі. Мрію розбагатіти і створити притулок для собак та котів, мрію про процвітання музею Черемшини. Мрію, щоби ті, кого я люблю (їх одиниці, бо я трохи егоїстка) були завжди щасливі. І щоби я  була тому причиною.

Мрію про якісну екранізацію творів Марка Черемшини. Мрію опанувати кучерявий шов. Про сірого кота. І ще багато про що =).

– Розкажіть про курйозні випадки,які відбулися під час написання вірша?

Насправді, коли я пишу – не відбувається нічого, ну принаймні я про це не знаю. Бо я «вимикаюся» – ні навколишніх, ні звуків, ні часу, ні простору – нічого на той момент не існує. Тому я поняття не маю, що відбувається, поки я пишу вірші.

– Розкажіть де Ви народилися,і чи любите писати вірші про свою місцевість?

Я народилася в селі Кобаки Косівського району, до десятирічного віку виховувалася у селі Шепіт цього ж району. А взагалі почалося моє життя з Чернівців з вулиці Руської, де жили мої батьки. Тепер склалося життя так, що я  вже понад 10 років теж живу в Чернівцях, і моєю адресою також є вулиця Руська. Шаную обидві області – Івано-Франківську і Чернівецьку, бо важко сказати, котра мені рідніша.

– Ви весела людина, а чи є у Вас вірші з ноткою гумору?

Веселитися я люблю, жартувати також, а писати гумор не виходить. Не знаю чому. Мені іноді здається, що я-письменник і я-людина – це різні «я».

– Що би побажали людям мистецтва, письменникам?

Бажаю гармонії. Щоби твори наснажували, а не виснажували. І щоби вони розхмарювали світ, родили його світлішим і довершенішим.

Бажаю щастя. Не подобається постулата, що письменник має бути бідним, з розбитим серцем і шкідливими звичками. Будь-який талант (і письменницький також) – це дар Бога, еліту часто називають «богемою». То, певно, від самого початку письменника «задумали» для того, аби світ по молекулі ставав кращим.

В цьому контексті хочу процитувати поезію Василя Шкургана:

«Хто ти, художнику,
Божий безбожнику,
З фарбами змішуєш піт..
Пишеш уявою,
Серця нестямою,
Заново створюєш світ»

 

 

Розмовляла
Марʼяна КОДІНА-ІВАНОВИЧ –
акторка театру «Соломія» (м.Коломия),
культурна діячка

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *